Переворачивая страницы биографии (часть 2)

 

Переворачивая страницы биографии (часть 2)

Елизаров, Саратов, бальный танец, Севастополь, Маршева



Шансы учиться и выигрывать

Саратовский цирк (фото 1)

В 1972 года Вадим получил высшее образование. В это же время начинается его активное, наполненное тяги к знаниям и желанию побеждать конкурсная жизнь. Конкурсы проходили в Саратовском цирке, заложенное братьями Никитиными. Тогда все было в удивление. Народа собиралось огромное количество, полный зал. Танцы исполнялись под оркестр. Сегодня такое себе могут позволить только очень «крутые» организаторы турниров.

Сейчас в танцевальном спорте есть две программы – европейская и латиноамериканская. Не можно говорить, что и раньше их не было. Но царила так называемая «Советская программа» бальных танцев, рекомендованная Центральным домом народного творчества им. Н.К. Крупской в Москве, которая предвидела около 200 танцев, таких как, фокстрот-улыбка, фокстрот-минутка, вечерние ритмы, танец советских шахтеров (террикон, российский лиричный, ятраночка, сурские ритмы). Немного вскоре попробовали как-то квалифицировать эту программу и выделили исторически-бытовые и отечественные танцы. К историко-бытовым входили: вальс-мазурка, краковяк, полонез, фигурный вальс и другие. А насчет отечественных танцев, то в каждой народности и региону были свои.

День свадьбы Вадима Елизарова и Нины Маршевой (3 июня 1977 г., г. Саратов) (фото 2)

В то время ввели первые Всероссийские конкурсы: зонные и другие. И вот в 1965 году коллектив, в котором занимался Вадим, получила приглашение на первый Всероссийский зонный конкурс исполнителей бальных танцев, который состоялся в Москве. Проходил он в Центральном доме Советской армии. Главой жюри был народный артист СССР Ростислав Захаров – один с ведущих балетмейстеров Большого театра. Тогда состав жюри был приблизительно таким: два-три представители танцевального искусства в области (ведущие танцоры или знаменитые люди искусства), кроме них – некоторые известные люди (Герои Советского Союза, Социалистического Труда, орденоносцы и т.д.) и обязательно кто-то из партийных или комсомольских функционеров.

На сегодняшний день Вадим Альбертович так оценивает ситуацию: «Конечно, это было не профессиональное жюри. И каждый положился только на свой личный опыт и вкус. Но сейчас, через много лет, будучи народным артистом Украины, художественным руководителем Театра танца, хочу подчеркнуть, что то жюри были намного более целомудреннее, искренне и объективнее, чем сегодняшнее, профессиональное. Невозможно даже представить себе, чтоб кто-то с них договаривался с кем-то о результатах. Каждый из судей оценивал выступления так, как он это понимал. Но я считаю, что, в принципе, точка зрения рядового зрителя и профессионала не должна иметь огромное различие. Почему? Потому, что человек интуитивно воспринимает гармонию и красоту. Если это красиво и музыкально – это всегда заметно, и каждый, столкнувшись с этим, чувствует в душе гармонию и радость. А если в паре дисгармония и дисбаланс – это тоже сразу видно зрителю. Вот только зрители выражают свое отношение аплодисментами, а жюри – оценками».

Следовательно, они ехали покорить Москву. Для всех это было огромным, невероятным событием. Ведь они представляли Саратов – город почти с миллионным населением. С ними от области ехала еще одна взрослая танцевальная пара (в то время вообще бальные танцы считались занятием для взрослых). Они тоже подготовили программу и были огромными энтузиастами своего дела. Приехали в Москву. Всех встретили и поселили в туристическом комплексе «Звезда – Восток – Алтай», вместе с ВДНГ.

Мост через Волгу в г. Саратове (фото 3)

Конкурс шел четыре дня. Очень долго кто-то куда-то отбирали. Было совсем непонятно, как эта программа называлась, кем складывалась?.. Вадиму выпало танцевать танцы: «Терикон», «Медленный вальс», «Ча-ча-ча», «Румбу», которую еще называли «Дружба» или «Амистад» (какое-то кубинское название). Это была квадратная (четвертная) румба, которая исполнялась в очень быстром темпе и имела определенный набор фигур. Автором этого танца, как, впрочем, и «Террикона», был Леонид Семенович Школьников, общепризнанный авторитет в области советского бального танца, очень интересный и своеобразный человек. Позже судьба сведет их с Вадимом несколько раз и в разных ситуациях. Школьников упорно не воспринимал европейское танцевание, как и программу с десяти танцев. Часто по этому поводу высказывал свои мысли…

Сейчас через много лет Вадим Альбертович много в чем признал его правоту. В чем именно? Не смотря на наличие современных систем, которые рекомендовали как правильно и быстро научиться танцевать, танцоры, напротив, становятся, будто инкубаторские, то есть теряют индивидуальность. Иногда смотришь на эти пары и думаешь, что вопрос об объективных судейских оценках у нас далеко не решенный! Если говорить о спорте вообще, то там, на Чемпионате мира или Европы мог выиграть каждый, кто показал бы лучших результат. У нас же такого явного результата нет, а чтобы выиграть, нужно заплатить огромные деньги за уроки у многих известных танцоров и тренеров. С одной стороны, ничего плохого в таких уроках нет. Учиться надо всегда. Но, с другой стороны, именно педагоги (они же – и судьи) группируются и защищают интересы своих воспитанников, тем самым уничтожая любую самобытность других школ.

В современном танце есть очень много негативных моментов, когда танцоры стригутся под один гребень. Сразу видно – вот эта школа такого-то, а эта… Достаточно часто видим сплошные штампы, хотя это не имеет никакого отношения к танцам. Эти результаты неправильной методичной работы тренеров. Именно про это еще тогда говорил Леонид Семенович Школьников. Речь шла именно про качество танца и самовыражение каждой пары.

Саратовский дворец культуры «Техстекло» (фото 4)

В то время понятие «идеология» всегда занимала главенствующее место. Идеологическая линия имела четкие границы: не дай Боже пойти куда-то влево или вправо. Вольнодумство наказывалось. Утверждался советский стиль исполнения бальных танцев. И само название этого вида искусства имело гордое название: «советский бальный танец»!

На конкурсе в Москве Вадиму особенно запомнились выступления пар из Прибалтики. Память не сохранила их фамилий, зато хорошо припоминает их вид: как держаться, как танцевать. У Вадима было такое впечатление, что он, для себя, там, в Москве, «открыл Америку». Он стоял завороженный, не мог поверить увиденному и думал: «Какие эти счастливые люди, они умеют так танцевать!» Тогда и принял твердое решение – обязательно научиться танцевать именно так.

Вскоре в Доме художественной самодеятельности в Саратове пришло приглашение из Одессы. Там проводился один из фирменных конкурсов – первых, так называемых, «оупенов», открытых соревнований для всех танцоров, но по приглашениям. Организатором этого турнира был Анатолий Целиков, настоящий сподвижник в области бального танца и глава «сеньорского движения» в Украине. Он очень много привнес в развитие и популяризацию этого вида искусства.

Пари Вадим Елизаров + Людмила Дараева прибыли на конкурс в Одессу. Неповторимость этого города всегда создавала огромное впечатление, тем больше, что они были там впервые. Конкурс проходил в костеле. Вадим с Людой на этом конкурсе не заняли никаких призовых мест, но заявили о себе очень ярко. На них обратили внимание, их заметили. Тут Вадим и Люда впервые увидели показательные выступления по «В» и «А» классу. На тогда это было что-то невероятное. Выступление пары из Литвы – Лайма и Стасис Карчаускас (по «В» классу) и московская пара – Бруно и Марина Белоусовы (по классу «А»). Прибалты танцевали стандарт, а Бруно с Мариной – латину. Аплодируя до боли в ладонях, Вадим еще больше убеждался – нет в жизни большего счастья, чем так танцевать.

После этого было еще много конкурсов на всяких «елках», «палочках», «улыбках», «кукареку», «позвольте пригласить»… И, наконец, организовали еще один зонный конкурс: «Зона России» в г. Липецке. На него от Саратова была направлена большая команда: две пары из Дворца Пионеров (Вадим Елизаров и Людмила Дараева, Павел Кузьмин и Татьяна Хаханова (руководитель Доброва), а также две пары из ДК Профтехобразования: Алекс Кабукин с партнершей, которые с Вадимом всегда боролись за первое место в Саратове), Павел Чернышевский (кстати, родственник Николая Гавриловича Чернышевского и даже похожий на него) и Аня Каюкова (руководитель Пичугина). В состав жюри вошли известные специалисты Российского советского танцевального искусства. Возглавлял жюри Леонид Семенович Школьников, а его заместителем был Борис Тупицын, оба удивительно интеллигентные люди. На них были прекрасные костюмы, модная обувь; сами – набриолиненые, выхоленные – будто лорды, которые, однако, проводили четкую идеологическую политику в танцевальном искусстве.

Школьников был стратегом и идеологом советской бальной хореографии, которая не признавала международную программу. По его мнению, эта программа выхолащивала настоящую национальную культуру, делала людей одинаковыми, нивелировала их, ставила в одни рамки. Тогда по этому поводу, преисполненный горячей юношеской энергии, Вадим нескончаемо спорил, стараясь что-то довести. Именно на этом конкурсе в Липецке Школьников написал Вадиму автограф: «Вадиму Елизарову, который танцует изысканно и легко».

Если же можно было бы знать, что в качестве оппонента Вадим встретится с Леонидом Семеновичем на конференции «Про пути развития советской бальной хореографии». Школьников не случайно выбрал именно Саратов для конференции, и пригласил на нее именно Вадима с Людмилой, как пару – своеобразного лидера Росси в исполнении международной конкурсной программы. Тут он решил дать открытый бой в их споре с Вадимом. В конце-концов, конференция прошла очень интересно. В многих газетах были опубликованы статьи, которые освещали это событие. Наконец на конкурсе «Зона России» Вадим и Люда занимают заветное первое место. Зачет шел по общей программе: два танца европейских, два латиноамериканских, два с советской программы, два с историко-бытовых танцев. Второе место заняли Павел Кузьмин и Татьяна Хаханова, тоже из Саратова. Саратов был представлен блестяще. Этот конкурс окончательно определил танцевальные пары Саратова как своеобразных лидеров в России.

Потом пошел ряд Всероссийских, зонных конкурсов городов Поволжья. Их организатором была Изабелла Моисеевна Диментман. Это была интересная женщина: начитанная, высокообразованная, с огромны диапазоном знаний в области хореографии. Через идеологию тех дней она признавала только советский бальный танец и представляла Ленинградскую идеологическую ветвь.

И только прибалты шли своим путем, не поддавшись идеологической пропаганде. Этим и объясняется их очень высокая танцевальная культура. Они, на счастье, сразу выбрали правильный путь. В многих регионах и сейчас, через неграмотную подготовку, можно видеть пары, которые имеют хорошие результаты, но не опытные в лексике и технике танца.

Как-то пришло приглашение из Таганрога. Вадим слышал, что есть такой город, но не ведал, что оно – один из центров танцевания России. Одним из основателей танцевальной школы Таганрога был Марк Самуилович Кац – известный тренер, специалист, признанный даже в Прибалтике. В момент проведения этого конкурса Кац работал в Минске. Он поддерживал тесные творческие связи с Александром Тимофеевичем Дегтяренком, тренером №1 в Москве. Именно эти люди основали спортивное бальное танцевание в России.

В Таганроге работали ученики Марка Самуиловича – Любовь и Александр Зубковы, уникальная и очень красивая пара (к несчастью, в 2005 году Саша умер, ему было всего 56 лет. Он возвращался с конкурса. Ждали поезд на вокзале. Ему стало плохо и врачи не сумели его спасти). Когда Вадим приехал на конкурс, Саша его встретил. Там же он познакомился с Марком Самуиловичем.

Вадим прибыл в Таганрог самоуверенным, как сейчас говорят – «крутым». Он уже выиграл всякие «Зоны России» и другие конкурсы, чувствовал себя «на коне». Но, в классе «А» первое место заняли Саша и Люба Зубковы. С ними конкурировали Сергей Кошелев и Ангелина Монакова (Дегтяренко), за ними шел Марк Ньюсенбаум со своей партнершей из Ленинграда. Яркой парой были также Лидия Лазарева и сын Марка Самуиловича Каца (Л. Лазарева сейчас работает в Белорусском танцевальном клубе «Мара», г. Минск).

Вадим Альбертович так вспоминает про этот конкурс: «Меня спросили: «В каком классе Вы будете выступать?» Я же не имел понятия про никакие классы. Все было с вдохновения. Я сказал: «В классе – «В». Тогда не требовали никаких стартовых книжек, стартовых взносов. Вообще, все было просто: приехал, заявился, и – вперед, танцуй! В «В» классе было семь пар. Я, не соревнуясь с шестой парой, занимаю седьмое место. Даже не обиделся, потому что вообще не осознавал, что тут происходит. Судили этот конкурс Марк Кац, Елена и Александр Чекоткины с Москвы, Юрий и Ольга Симоновы с Ленинграда – все танцоры международного класса. На этом конкурсе я впервые увидел «международников» с показательными выступлениями, которые произвели на меня огромное впечатление.

Я с огромной теплотой вспоминаю занятия с Юрой и Ольгой Симоновыми – невероятно талантливыми танцорами и прекрасными педагогами. Юра учитель от природы, что не каждому из нас дано».

Александр Чекоткин… Я к нему даже не осмеливался подойти, настолько это было звездно, легко, круто. Более лояльным оказался Юра Симонов, к которому и обратился после конкурса: «Я – лауреат Всероссийских конкурсов, победитель того-то и того-то, приехал на какой-то конкурс в Таганрог и занял из семи пар седьмое место. Вы не могли бы объяснить, в чем причина?» Он ответил: «Вы обратили мое внимание. У вас очень хороший потенциал, но Вам надо начинать все сначала. Вы вообще не знакомы с бальной хореографией». Для меня это был, как снег в мае, как гром среди ясного неба, электрошок. Тогда я спросил Юру: «Не могли бы Вы сделать с меня настоящего танцора?» Он сказал: «Могу. А почему бы и нет?». Мы договорились, что он приедет к нам в Саратов на семинар.

Вадим и Нина Елизаровы (фото 5)

Это был первый семинар, который я организовал сам. Приехал Юра, сделал для меня программу, дал уроки. На следующий конкурс я поехал в Таганрог и занял там первое место, не соревнуясь с другими и по стандарту и по латине. Это был просто феноменальный рывок.

Вадиму Альбертовичу запомнилась еще одна интересная встреча с очень красивой парой, которая произошла намного раньше. Старшее поколение танцоров их еще до сих пор помнит: Леонид Магазинер и Валентина Бородачева. Эта пара занималась в Московском городском Доме учителя у Александра Тимофеевича Дегтяренка. Леонид работал в авиационном конструкторском бюро. Жили они с Валентиной на Малой Бронной. Леонид Магазинер был чрезвычайным популяризатором бальной хореографии. Он даже сделал себе специальную программу, где рассказывает про каждый танец, историю его появления и сам же показывал его. Это была очень интересная лекция с наглядным материалом. Вадим обращался к Магазинеру только: «Леонид Михайлович». Дань уважения к этому человеку была настолько высокой, что у него даже язык не поворачивался назвать его Леня, хотя они были одногодками, и он сам говорил: «Вадим, ну что ты меня по отчеству?». Тесной оказалась дружба Леонида Михайловича с Чехословаком и Юрайте Норвайшей – одной из легендарнейших пар Советского Союза.

В это время с Вадимом случился интересный случай. Как-то в Саратове по телевизору он увидел документальный фильм «Танцевальная галерея» производство студии «Белорусь-фильм». Снимались в нем ведущие пары из Прибалтики. Среди них можно было увидеть Чесловаса и Юрайте Норвайшей, Пятраса Янулявичуса, Пия и Арии Орб, Юрия Тамм и Ред Касик, Арво Санберга и Марианну Линк, Томаса Пет-Рейкиса – в целом, все звездные пары. Сюжет «Танцевальной галереи» заключался в том, что эта концертная программа была создана вперемешку с разных танцев. Вадим загорелся желанием получить этот материал, чтобы демонстрировать его во Дворце культуры технического стекла, где на то время руководил коллективом «Эдельвейс». Найдя киностудию Нижнего Поволжья, взял у них этот фильм. На сцене ДК повесили огромный экран и начали смотреть. Вадим пытался переснять это своей кинокамерой «Аврора», чтобы сделать из него наглядное пособие. Конечно, с этого ничего не вышло: не хватало света. Чтобы сделать экран нужного размера, который бы отображал проекцию ярко, четко, безупречно, пришлось хорошо подумать. Потом все же фильм переснял, проявил пленку. Вышел рабочий материал, но без звука. Вадиму очень понравились вариации Пятраса Янулявичуса и Пая Орба, которые он решил выучить. Началось, как говорят танцоры, «слепое передирание». Вадим не знал ни названия фигур, ни где они начинаются, где заканчиваются… Было только неугомонное желание научиться так танцевать.

Вадим Альбертович бедствовал по этому поводу: «И до сих пор сам не понимаю, как мог все это выучить. Все же выучил! Моя бедная партнерша не знала, куда деться. В темноте залы мы много раз все пересматривали и сразу пробовали его повторить. Но потом, на Венском вальсе я обратил внимание на то, что партнер держит партнершу за талию не правой, а левой рукой, и танцуют они не в левую сторону, не против часовой стрелки, а за ней. И, вдруг, начинаю понимать: «Я получил на пленке обратное изображение, и все ЭТО выучил!».

На то время Вадим уже познакомился с Леонидом Михайловичем Магазинером и приехал к нему в Москву, в Дом Учителя. Встретившись, Вадим спросил: «У меня к Вам, Леонид Михайлович, такая просьба. Я сделал программу, но прошу помочь разобраться, где я какую фигуру танцую, где она начинается и где заканчивается». Когда начали разбирать… Вадим заметил, как у Леонида Магазинера, человека, что в своей жизни всякое видел, глаза расширяются и расширяются… Потом, с неприкрытой жалостью посмотрев на Вадика, он сказал: «Что же ты выучил? Это же все навыворот!» Как он только догадался, что вытворяла эта пара? Но, наконец, во всем разобрались. Конечно, вся работа была «коту под хвост».

Леонид Михайлович накидал ему какие-то простые схемы, которые Вадим начал танцевать, пока еще без надлежащей техники и понимания того, как это должно быть. С таким багажом Вадим поехал в Таганрог. А позже, уже более серьезно с их парой работали Ольга и Юрий Симоновы, про которые Вадим Альбертович вспоминает с огромной теплотой: «Если говорить про моих педагогов, то с Юрой и Олей Симоновыми мы встречались трижды. Это было той точкой отсчета, с которой я вообще стал относится к танцу серьезно. Это были совсем уже другие танцы.

На то время я очень много слышал про прибалтийские школы и про человека, легенду бального танца всей Прибалтики – Антс Таела. Он и его партнерша Мали были руководителями танцевального клуба «Хобби-муст», что в переводе с украинской значит «Увлеченный танцем». Клуб находился в БК профтехобразования им. Яна Креукса, уникального исторического здания на улице Пик, 26 – Дома Братства Черноголовых, где, в прошлом, молодые эстонские купцы собирались на вечеринки. Тут много лет работали Антс и Мали Таел. Я ездил к ним каждый год. И вот там я сделал настоящую программу, достаточно серьезную. Работали очень скрупулезно, прорабатывая все детали. Мы буквально «вгрызались» в суть каждого шага. Помню, как Антс объяснял Нине: «Понимаете, Нина, Вы должны быть в латине немного стервой!».

Были очень интересные уроки, на которых я многому чему научился. Меня потряс один из них – в новом районе Талина, в каком-то небольшом клубе, где было огромное количество детей. У нас же тогда дети вообще не занимались бальными танцами, а в Эстонии уже были детские пары, причем занимались правильно. Их не учили подражать взрослым, их не учили эмоциям. Им давали танцевальную грамоту: где и какой музыкальный размер, где надо левой, а где правой ножками, какие правильные движения корпуса. Но поразило меня не это. Меня потрясло отношение к делу. Во-первых, руководители были одеты, как на праздник, как на праздник – подчеркнуто строго. Туфли вроде только с магазина. Второе, и самое главное – это их общение. Антс разговаривает с маленькими детьми, как со взрослыми. Делая замечание, говорит: «Вы мне мешаете. Прошу потише!» Детей было очень много. Мали помогала в зале. Тишина была просто идеальной. Родители, присутствующие на уроке, вели себя очень сдержано. Это был не просто педагог, это был Бог, кумир. Это была удивительная школа»

Вадиму Альбертовичу памятен еще один интересный турнир, который происходил в Москве в павильоне животноводства, где танцевали Валерий и Татьяна Раздрогины, Лариса и Владимир Кузнецовы, Виктор и Инга Поповы и другие ведущие пары. Сам факт проведения в павильоне животноводства свидетельствовал о том, что танцоры собирались, где только могли, абы заниматься своей любимой международной программой! После этого турнира пары, которые принимали в нем участие, были дисквалифицированы, наказаны. Их потом не пускали на официальные соревнования, которые проводили Центральный Дом народного творчества и Управление культпрообразучреждениями Министерства культуры СССР.

Памятным стал для Вадима Елизарова и Нины Маршевой также конкурс «Старый Томас», который они выиграли в г. Талине в 1976 году. Конкурс был организованный и проходил под патронатом Тамары и Аво Лосман. Как все турниры в Прибалтике, он характеризовался очень высоким уровнем организации, изысканностью – просто блестящий турнир! Это был последнее выступление Вадима и Нины в «А» классе. Тогда стартовых книжек не было, каждый записывал свои результаты на каких-то записных книжечках, но про набранные тобой балы соперники знали лучше, чем ты сам. На этом турнире все говорили: «Ну, Вадим, наверно, на этом турнире мы тебя проводим в «S» класс. Вадим и Нина заняли на этом конкурсе первое место по латине и по стандарту, им организовали торжественные проводы в международный класс.

Тогда конкурсы проходили чрезвычайно празднично и доброжелательно. Все они собирали приблизительно одно и то же количество танцевальных пар – 24. Почему 24? Потому что проводилось всего три тура – 1/4, 1/2 финала и финал. На площадке было не больше шести пар, потому что тогда комфортно и удобно танцевали. Никто не гнался за количеством: стремились к качеству. Чтобы попасть на турнир такого уровня, надо было встретится с организаторами и иметь хорошую рекомендацию.

Впервые Вадим буквально напрашивался на турнир к Антс Таелу. Тот говорил: «Если одна пара из Белоруссии откажется, то я вас возьму». Тогда попасть на это действие было не так просто. А вот когда уже завоеваны какие-то позиции, тогда ты входил «в обойму» и шансы возрастали. Таким парам организаторы оплачивали отель, вручали прекрасные призы и т.д. В Прибалтике существовала очень интересная процедура вручения призов для шести финальных пар. Выносили стол, на котором ставили призы: разные на вид и за стоимостью. Пара, которая занимала первое место, имела право выбора приза: партнер – себе, партнерша – себе. Потом выходила вторая пара, и т.д. Пара, которая заняла шестое место, получала то, что ей осталось.

Еще один прекрасный турнир, про который Вадим Альбертович любит вспоминать, произошел в Сак-Калу, древнем историческом городке Эстонии. На этом турнире Нине и Вадиму впервые удалось выиграть у Алены и Александра Чекоткиных, их огромных друзей, которые очень много им помогали не только в танцах, но и в жизни. Это прекрасные танцоры. Саша Чекоткин за пунктуальность коллеги называли – «Технарь». Он знал все названия, все ритмы, все фигуры и акценты, считался самым грамотнейшим танцором и тренером.

Другой памятный турнир, достойный внимания, проходил в Нижнем Новгороде. Это были чуть ли не самые огромные соревнования, идея их – сформулировать сборную команду Советского Союза. Съехалось больше 100 пар – ведущие исполнители со всех республик СССР. На то время это была невероятное количество участников. Это были не просто танцевальные пары, а победители разных зональных и других видов соревнований.  Значение этого турнира наддавалось огромное. Организаторами конкурса выступали Центральный Дом народного творчества и Научно-методический Центр при Министерстве культуры СССР. Долгое время все танцоры и организаторы занимались подготовкой к торжественному открытию. Постановочный «Полонез» отрабатывали множество раз, и казалось, этому не будет конца. Были приглашены специалисты-постановщики, в том числе,  такой известный телевизионный деятель, как Герман Гороховников, который вел передачу «Танцевальная зала» на центральном телевидении.

В. Елизаров и С. Попов, вице-президент Международного Совета танца, президент Российского танцевального союза (фото 6)

Конечно, все участники были заняты не репетициями «Полонеза», а той программой, которую должны были танцевать. Ведь формировать команду для участия в международных конкурсах, а международная программа предвещала соревнования с 10 танцев: 5 – стандартных, и 5 – латиноамериканских. Тогда еще не было отдельного зачета по латине или по стандарту. Абсолютно каждая пара танцевала «десятку». Но, кроме этого, обязательным условием было исполнение советских танцев, что вызывали удивление, поскольку речь шла про международные конкурсы, где естественно, не имели понятия, что такое «советская программа».

Неизвестно, как формировалась общая программа, но с советской программы Вадиму и Нине достался «Фигурный вальс». В результате проведения этого турнира, сборную сформировали так: три российские пары – Людмила и Станислав Поповы, Виктор и Надежда Давыдовские, Петр и Алла Чеботаревы; три украинские пары: Вадим Елизаров и Нина Маршева, Ирина Чубарец и Станислав Шкляр, и Александр Кулак и Людмила Мусина; из Прибалтики – Даль и Видас Камайтисы, Скайсте и Ромас Идзелявичусы, Людмила Романова со своим партнером с Каунаса; Надежда и Михаил Бирун с Минска (Белоруссия). Это была первая сборная команда Советского Союза.

Через некоторое время, собралась команда из трех пар, для участия в конкурсе социалистических стран: Людмила и Станислав Поповы, Виктор и Надежда Давыдовские, Даль и Витас Камайтисы. Первый Международный конкурс прошел в Москве, в зале «Дружба», и вызвал огромный интерес. Там и ныне проходят много конкурсов со спортивного танца.

1977 год был, может, самым активным годом в танцевальной карьере Нины Маршевой и Вадима Елизарова. Это и «Вильнюс-77», и «Саккала», и показательные выступлении в Нижнем Новгороде, выступление на конкурсе в Донецке («Донецк 76, 77, 78»). Популярность этой танцевальной пары на тот период была достаточно огромной. Их очень хорошо знали и любили во всем Советском Союзе, часто приглашали с показательными выступлениями. Они объездили всю Россию, часто выступали в Прибалтике. Интервью, аплодисменты, море цветов – это был счастливое, звездное время для пары Вадима и Нины.

Вадим много лет мечтал про настоящие, фирменные шикарные фрак и обувь. Дело в том, что фраки в союзе шили не специалисты. А вот настоящий танцевальный фрак, который сохраняет форму, должен иметь множество всяких приспособлений – ниточек, резиночек, застежек. В Москве и в Прибалтике такие фраки уже появились. Когда Вадим и Нина приехали на очередное занятие к Антс Таелу, то они собрались с духом, потуже затянули ремни и купили у эстонской пары Энее и Андрия Саар роскошную фирменную одежду голубого цвета. Костюмы показали в Саратове, что привнесло необыкновенный ажиотаж. Они были самыми счастливыми людьми на Земле. Вадим перевозил эту одежду только лично, никому не доверял. Интересное было время. Тогда, если на конкурсе появлялся кто-то в фирменной одежде, это вызывало общее восхищение. Под словом «фирменное» имелись в виду настоящий шифон, английская тюль, потому что на много-шаровые юбки отечественного производства уходило огромное количество сетки. Тогда такие юбки назывались «капустой».

В Саратове, когда Вадим Альбертович только создал свой коллектив, он и понятия не имел, с чего изготавливаются такие юбки. И что придумал? На мельзаводе приобрел техническое сито. Сетка с него была во-первых тяжелой, во-вторых, очень твердой, в третьих – серого цвета. Но все-таки это была сетка. Изготовленные из нее платья, особенно для коллектива с восьми пар, были огромной роскошью и на «Ура!» воспринимались зрителем.

Кстати, вся эта идея с пышными юбками все-таки очень красивая и необычная. Сейчас, в силу того, что танец развивается, приближается к естественности (и насчет хореографии, и насчет динамики, платья стали более легкими и подобными к вечерним туалетам у дам. Но тогда пара Елизаровых, одетая в фирменную одежду цвета неба, покоряла сердца зрителей разных городов СССР.

Одним из самых интересных событий, которые запомнились Вадиму Елизарову, оказался огромный турнир «Балтийская регата», который организовал Антс Таель. Он проходил в Таллиннском Дворце Спорта, переполненном зрителями (в отличии от пустых сегодняшних залов). Тогда на такие действа посещал обычный зритель. Это были не «экзальтованные» мамы и папы, а люди, которые пришли полюбоваться настоящим искусством и получить от этого наслаждение.

Одной из особенностей Антса Таеля как организатора, было то, что он хронометрировал время проведения турнира, чтобы все было очень компактно, быстро максимум 2-3 часа. Публика должна была получить и удовольствие, и не переутомится от увиденного. Обязательно были присутствующими пары или коллективы с показательными выступлениями, было изысканное награждение, была исключительная музыка (Антс с детства коллекционировал и подбирал музыкальные шедевры). Конкурсы проходили так: 1/4 Финала, 1/2 Финала и финал – всегда только 24 пары. По его мнению, даже одна лишняя пара на паркете создавала неловкости для остальных танцоров. Именно поэтому, попасть на его турнир считалось за счастья и признание.

Готовились Вадим и Нина к турниру «Балтийская регата» очень старательно, но, к несчастью, в финал не попали. А Мали Каро и Иоханес Орг (их близкие друзья, с которыми часто встречались на соревнованиях и всегда у них выигрывали) попали в финал и заняли третье место. Вадим и Нина были огорчены и обескуражены: что же случилось? Успокаивали себя только тем, что спорт есть спорт, и что судейство очень субъективно. Поэтому, именно с такими мыслями они наблюдали за финалом с верхнего ряда Дворца Спорта. Настало время для награждения. Иоханес и Мали занимают третье место и получают бронзовые медали конкурса. И тут случилось такое, чего Вадим и Нина никогда не забудут. Иоханес и Мали вдруг спустились с пьедестала и направились к Нине и Вадиму. Телевизионный оператор это заметил и сопровождал их лучом прожектора. Вышло так, что зрители стали свидетелем неслыханной сцены: Иоханес и Мали сняли медали и одели на Вадима и Нину. Все в зале, как и пара Елизаровых, были потрясены, а потом зрители взорвались шквалом аплодисментов.

То, что иногда в душе танцоров, судьям не понять! Это случился уникальный случай в истории бального танца, когда люди сами отдали свой трофей соперникам, признавая их мастерство. Свидетельствует он много о чем… Сейчас жизнь развела их пары: живут в разных странах. Вадим Альбертович знает, что они не занимаются сейчас профессионально бальными танцами, но воспоминание про тот случай и до сих пор согревает его сердце.

Закончить танцевальную карьеру Вадим Альбертович решил после конкурса в Академгородке Черноголовка, возле Москвы, где его традиционно проводил один из прекрасных танцоров и организаторов Сергей Кошылев и его партнерша Ангелина Монакова (Дегтяренко). Принять решение выступить для Вадима и Нины оказалось не просто. Дело в том, что в октябре 1981 года у них родился сын Саша. Поэтому, естественно, в конце 1981 и вначале 1982 года они вместе с Ниной не танцевали. В это время Вадим усердно работал со своим танцевальным клубом «Виктория», тренировал пары. И все-таки Вадим и Нина рискнули выйти на паркет. Душа болела, так хотелось танцевать!

Друзья и соперники на всю жизнь А. Литвинов и В. Елизаров Фото 7)

Они станцевали в полуфинале, а вот в финал не попали. В «А» классе, в стандарте, блестяще выступили Алексей и Светлана Дмитриевы и Саша Мельников с Ириной Соломатиной, в латине – Виктор Никовский. Эти пары произвели на Вадима очень сильное впечатление, такой новый и молодой поток. От них шла удивительная энергетика, огромный эмоциональный заряд. Тогда они с Ниной решили, что надо ставить точку на своей спортивной карьере и направить силы на развитие танцевального клуба.

И все же их последнее выступление, как танцоров вообще, случилось намного позже. В 1983 году праздновали 200-летие Севастополя. Выступали в постановке «Севастопольский вальс» Вадим и Нина пригласили два танцевальных коллектива: «Горизонт» с Харькова (руководители Ольга и Алексей Литвиновы) и «Грация» с Полтавы (руководитель Петр Горголь). Танцевали вальс на стадионе. Это было грандиозное событие даже для Советского Союза: на площади выступали сразу 25 пар исполнителей бальных танцев. Но самое главное, что Вадим и Нина исполняли сольную партию. В 1983 году коллективу «Виктория» было присвоено звание «Народный».

Ну, а потом, на сцене Российского драматичного Театра им. Луначарского они станцевали свой последний вальс: Нина – в черном платье, Вадим – в белом фраке.

 ------------------------------------------------------------------------------------

 Шанси вчитися і перемагати

Саратовський цирк
У 1972 року Вадим здобув вищу освіту. У цей же час починається його активне, наповнене спраги до пізнання й бажанням перемагати конкурсна життя. Конкурси проходили в Саратовському цирку, заснованому братами Нікітіними. Тоді таке було в дивину. Народу збиралося величезна кількість, повна зала. Танці виконувалися під оркестр. Сьогодні таке собі можуть дозволити тільки дуже «круті» організатори турнірів.
Нині в танцювальному спорті є дві програми - європейська й латиноамериканська. Не можна говорити, що і раніше їх не було. Але панувала так звана «Радянська програма» бальних танців, рекомендована Центральним будинком народної творчості ім. Н.К. Крупської у Москві, яка передбачала близько 200 танців, зокрема, фокстрот-посмішка, фокстрот-хвилинка, вечірні ритми, танець радянських шахтарів (терикон, російський ліричний, ятраночка, сурські ритми). Трохи згодом спробували якось класифікувати цю програму і виділили історично-побутові й вітчизняні танці. До історико-побутовим входили: вальс-мазурка, краков'як, полонез, фігурний вальс та інші. А щодо вітчизняних танців, то в кожній народності і регіону були свої.
У той час започаткували перші Всеросійські конкурси: зональні та інші. І от у 1965 році колектив, у якому займався Вадим, одержав запрошення на перший Всеросійський зональний конкурс виконавців бальних танців, який відбувся в Москві. Проходив він у Центральному будинку Радянської армії. Головою журі був народний артист СРСР Ростислав Захаров - один з провідних балетмейстерів Великого театру. Тоді склад журі був приблизно таким: два-три представники танцювального мистецтва з області (провідні танцівники або знамениті люди мистецтва), окрім них - деякі знанні люди (Герої Радянського Союзу, Соціалістичної Праці, орденоносці і т.д.) і обов'язково хтось з партійних чи комсомольських функціонерів.
На сьогоднішній день Вадим Альбертович так оцінює ситуацію: «Звичайно, це було не професійне журі. І кожен поклався тільки на свій особистий досвід і смак. Але зараз, через багато років, будучи народним артистом України, художнім керівником Театру танцю, хочу підкреслити, що те журі було набагато більше цнотливим, щире й об'єктивніше, ніж сьогоднішнє, професійне. Неможливо навіть уявити собі, щоб хтось з них домовлявся з кимось про результати. Кожен із суддів оцінював виступи так, як він це розумів. Але я вважаю, що, в принципі, точка зору пересічного глядача і професіонала не повинна мати велику розбіжність. Чому? Тому, що людина інтуїтивно сприймає гармонію й красу. Якщо це красиво й музично - це завжди помітно, і кожний, зіткнувшись із цим, відчуває в душі гармонію і радість. А якщо в парі дисгармонія й дисбаланс - це теж відразу буде помітно глядачеві. От тільки глядачі виражають своє відношення оплесками, а журі - оцінками».
Отже, вони їхали підкорити Москву. Для всіх це було величезною, неймовірною подією. Адже вони представляли Саратов - місто майже з мільйонним населенням. З ними від області їхала ще одна доросла танцювальна пара (у той же час взагалі бальні танці вважалися заняттям для дорослих). Вони теж підготували програму й були великими ентузіастами своєї справи. Приїхали в Москву. Усіх зустріли та поселили в туристичному комплексі «Зоря - Схід - Алтай», поруч із ВДНГ.
Міст через Волгу у м. Саратові
Конкурс йшов чотири дні. Дуже довго когось кудись відбирали. Було зовсім незрозуміло, як ця програма називалася, ким складалася?.. Вадиму випало танцювати танці: «Терикон», «Повільний вальс», «Ча-ча-ча», «Румба», яку ще називали «Дружба» чи «Амістад» (якась кубинська назва). Це була квадратна (четвертна) румба, що виконувалася в дуже швидкому темпі і мала певний набір фігур. Автором цього танцю, як, втім, і «Терикона», був Леонід Семенович Школьников, загальновизнаний авторитет в області радянського бального танцю, дуже цікава й своєрідна людина. Пізніше доля зводила їх з Вадимом кілька разів і в різних ситуаціях. Школьников занято не сприймав європейське танцювання, як і програму з десяти танців. Часто з цього приводу висловлював свої думки...
Зараз через багато років Вадим Альбертович багато в чому визнав його правоту. У чому саме? Не дивлячись на наявність сучасних систем, які рекомендували як правильно й швидко навчитися танцювати, танцюристи, проте, стають, ніби інкубаторські, тобто втрачають індивідуальність. Іноді дивишся на ці пари і думаєш, що питання про об'єктивні суддівські оцінки у нас далеко не вирішене! Якщо говорити про спорт взагалі, то там, на Чемпіонаті світу або Європи може виграти кожен, хто покаже кращий результат. У нас же такого явного результату немає, а щоб виграти, потрібно заплатити величезні гроші за уроки у багатьох великих танцюристів і тренерів. З одного боку, нічого поганого в таких уроках немає. Вчитися треба завжди. Але, з іншого боку, самі педагоги (вони ж - і судді) гуртуються і захищають інтереси своїх вихованців, тим самим знищуючи будь-яку самобутність інших шкіл.
У сучасному танці є дуже багато негативних моментів, коли танцюристів стрижуться під один гребінь. Відразу видно - от ця школа такого-то, а ця ... Досить часто бачимо суцільні штампи, хоч це не має жодного відношення до танців. Це результат неправильної методичної роботи тренерів. Саме про це ще тоді говорив Леонід Семенович Школьников. Йшлося саме про якість танцю й самовираження кожної пари.
Саратовський палац культури «Техстекло»
У той час поняття «ідеологія» завжди посідала чільне місце. Ідеологічна лінія мала чіткі межі: не дай Боже піти кудись вліво або вправо. Вільнодумство каралося. Затверджувався радянський стиль виконання бальних танців. І сама назва цього виду мистецтва мало горду назву: «радянський бальний танець»!
На конкурсі в Москві Вадиму особливо запам'яталися виступи пар з Прибалтики. Пам'ять не зберегла їхніх прізвищ, зате добре пригадує їх вид: як триматися, як танцювати. У Вадима було таке враження, що він, для себе, там, у Москві, «відкрив Америку». Він стояв заворожений, не міг повірити побаченому і думав: «Які ці щасливі люди, що вміють так танцювати!» Тоді й прийняв тверде рішення - обов'язково навчитися танцювати саме так.
Невдовзі в Будинку художньої самодіяльності в Саратові надійшло запрошення з Одеси. Там проводився один з фірмових конкурсів - перших, так званих, «опенів», відкритих змагань для всіх танцюристів, але за запрошеннями. Організатором цього турніру був Анатолій Целіков, справжній подвижник в області бального танцю та чільник «сеньорского руху» в Україні. Він дуже багато привніс у розвиток і популяризацію цього виду мистецтва.
Пари Вадим Єлізаров + Людмила Дараева прибули на конкурс в Одесу. Неповторність цього міста завжди справляє величезне враження, тим більше, що вони були там вперше. Конкурс проходив в костьолі. Вадим з Людою на цьому конкурсі не зайняли жодних призових місць, але заявили про себе досить яскраво. На них звернули увагу, їх помітили. Тут Вадим і Люда вперше побачили показові виступи з «В» і «А» класу. На тоді це було щось неймовірне. Виступ пари з Литви - Лайма й Стасіс Карчаускас (по «В» класу) і московська пара - Бруно і Марина Білоусови (по класу «А»). Прибалти танцювали стандарт, а Бруно з Мариною - латину. Аплодуючи до болю в долонях, Вадим ще більше переконувався - немає в житті більшого щастя, ніж так танцювати.
Після цього було ще багато конкурсів на всяких «ялинках», «паличках», «усмішках», «кукарєку», «дозвольте запросити» ... І, нарешті, організували ще один зональний турнір: «Зона Росії» у м. Липецьку. На нього від Саратова була направлена більша команда: дві пари від Палацу Піонерів (Вадим Єлізаров і Людмила Дараева, Павло Кузьмін і Тетяна Хаханова (керівник Доброва), а також дві пари з ДК Профтехосвіти: Алекс Кабукін з партнеркою, які з Вадимом завжди боролися за перше місце в Саратові), Павло Чернишевський (до речі, родич Миколи Гавриловича Чернишевського й навіть схожий на нього) і Аня Каюкова (керівник Пічугіна). До складу журі увійшли відомі фахівці Російського радянського танцювального мистецтва. Очолював журі Леонід Семенович Школьников, а його заступником був Борис Тупіцин, обидва надзвичайно інтелігентні люди. На них були чудові костюми, модне взуття; самі - набріолинені, вихолені - ніби лорди, які, однак, проводили чітку ідеологічну політику в танцювальному мистецтві.
Школьников був стратегом та ідеологом радянської бальної хореографії, яка не визнавала міжнародну програму. На його думку, ця програма вихолощували справжню національну культуру, робила людей однаковими, нівелювала їх, ставила в одні рамки. Тоді з цього приводу, сповнений гарячої юнацької енергії, Вадим нескінченно сперечався, намагаючись щось довести. Саме на цьому конкурсі в Липецьку Школьников написав Вадимовы автограф: «Вадиму Єлізарову, який танцює вишукано і легко».
Якби ж то знати, що в якості опонента Вадим зустрінеться з Леонідом Семеновичем на конференції «Про шляхи розвитку радянської бальної хореографії». Школьников не випадково вибрав саме Саратов для конференції, і запросив на неї саме Вадима з Людмилою, як пару - своєрідного лідера Россі у виконанні міжнародної конкурсної програми. Тут він вирішив дати відкритий бій в їхный суперечці з Вадимом. В кінці-кінців, конференція пройшла дуже цікаво. У багатьох газетах були опубліковані статті, які висвітлювали цю подію. Нарешті на конкурсі «Зона Росії» Вадим і Люда займають заповітне перше місце. Залік ышов за загальный програмою: два танцы європейських, два латиноамериканських, два з радянської програмы, два з історико-побутових танців. Друге місце зайняли Павло Кузьмін і Тетяна Хаханова, теж із Саратова. Саратов був представлений блискуче. Цей конкурс остаточно визначив танцювальні пари Саратова як своєрідних лідерів в Росії.
Потім пішла низка Всеросійських, зональних конкурсів міст Поволжя. Їхнім організатором була Ізабелла Мойсеївна Диментман. Це була цікава жінка: начитана, високоосвічена, з величезні діапазоном знань в області хореографії. Через ідеологію тих днів вона визнавала тільки радянський бальний танець і представляла Ленінградську ідеологічну гілку.
І тільки прибалти йшли своїм шляхом, не піддавшись ідеологічну пропаганду. Цим і пояснюється їх дуже висока танцювальна культура. Вони, на щастя, відразу обрали правильний шлях. У багатьох регіонах і зараз, через неграмотну підготовку, можна бачити пари, що мають гарні результати, але не досвідчені в лексиці й техніці танцю.
Якось прийшло запрошення з Таганрога. Вадим чув, що є таке місто, але не відав, що воно - один із центрів танцювання Росії. Одним із засновників танцювальної школи Таганрога був Марк Самуїлович Кац - відомий тренер, спеціаліст, визнаний навіть у Прибалтиці. В момент проведення цього конкурсу Кац працював у Мінську. Він підтримував тісні творчі зв'язки з Олександром Тимофійовичем Дегтяренко, тренером № 1 у Москві. Саме ці люди заснували спортивне бальне танцювання в Росії.
У Таганрозі працювали учні Марка Самуїловича - Любов і Олександр Зубкови, унікальна і дуже красива пара (на жаль, в 2005 році Сашко помер, йому було всього 56 років. Він повертався з конкурсу. Чекали потяг на вокзалі. Йому стало погано й лікарі не зуміли його врятувати). Коли Вадим приїхав на конкурс, Сашко його зустрів. Там же він познайомився з Марком Самуїловичем.
Вадим прибув до Таганрога самовпевненим, як зараз говорять - «крутим». Він вже виграв всілякі «Зони Росії» та інші конкурси, відчував себе «на коні». Але, в класі «А» перше місце зайняли Сашко і Люба Зубкови. З ними конкурували Сергій Кошелев і Ангеліна Монакова (Дегтяренко), за ними йшов Марк Ньюсенбаум зі своєю партнеркою з Ленінграда. Яскравою парою були також Лідія Лазарєва і син Марка Самуїловича Каца (Л. Лазарева зараз працює в Білоруському танцювальному клубі «Мара», м. Мінськ).
Вадим Альбертович так згадує про цей конкурс: «Мене запитали:« В якому класі Ви будете виступати?» Я ж не мав поняття про жодні класи. Все було з натхнення. Я відповів: «У класі - «В». Тоді не вимагали ніяких стартових книжок, стартових внесків. Взагалі, все було просто: приїхав, заявився, і - вперед, танцюй! В «В» класі було сім пар. Я, не змагаючись з шостою парою, посідаю сьоме місце. Навіть не образився, бо взагалі не усвідомлював, що тут відбувається. Судили цей конкурс Марк Кац, Олена та Олександр Чекоткіни з Москви, Юрій і Ольга Симонови з Ленінграда - всі танцюристи міжнародного класу. На цьому конкурсі я вперше побачив «міжнародників» з показовими виступами, які справили на мене величезне враження.
Я з величезною теплотою згадую заняття з Юрою і Ольга Симонова - надзвичайно талановитими танцюристами й чудовими педагогами. Юра вчитель від природи, що не кожному з нас дано».
Олександр Чекоткін ... Я до нього навіть не насмілився підійти, настільки це було зоряно, легко, круто. Більше лояльним виявився Юра Симонов, до якого і звернувся після конкурсу: «Я - лауреат Всеросійських конкурсів, переможець того-то й того-то, приїхав на якийсь конкурс в Таганрог і зайняв з семи пар сьоме місце. Ви не могли б пояснити, в чому справа?» Він відповів: «Ви привернули мою увагу. У вас дуже гарний потенціал, але Вам треба починати все спочатку. Ви взагалі не знайомі з бальною хореографією». Для мене це був, як сніг у травні, як грім серед ясного неба, електрошок. Тоді я запитав Юру: «Не могли б Ви зробити з мене справжнього танцюриста?» Він сказав: «Можу. А чому б і ні?». Ми домовилися, що він приїде до нас у Саратов на семінар.
Це був перший семінар, який я організував сам. Приїхав Юра, зробив для мене програму, дав уроки. На наступний конкурс я поїхав у Таганрог і зайняв там перше місце, не змагаючись другим і по стандарту, і по латині. Це був просто феноменальний ривок.
Вадиму Альбертовичу запам'яталася ще одна цікава зустріч з дуже гарною парою, щот відбулася набагато раніше. Старше покоління танцюристів їх ще до сих пір пам'ятає: Леонід Магазинер і Валентина Бородачова. Ця пара займалася в Московському міському Будинку вчителя в Олександра Тимофійовича Дегтяренка. Леонід працював в авіаційному конструкторському бюро. Жили вони з Валентиною на Малій Бронній. Леонід Магазинер був надзвичайним популяризатором бальної хореографії. Він навіть зробив собі спеціальну програму, де розповідає про кожен танець, історію його виникнення й сам же показував його. Це була дуже цікава лекція з наочним матеріалом. Вадим звертався до Магазінер тільки: «Леоніде Михайловичу». Данина поваги до цієї людини була настільки високою, що у нього навіть язик не повертався назвати його Льоня, хоча вони були однолітками, і він сам казав: «Вадим, ну що ти мене по батькові?». Тісному виявилася дружба Леоніда Михайловича з Чесловасом і Юрайте Норвайшей - однієї із найлегендарніших пар Радянського Союзу.
У цей час із Вадимом трапився цікавий випадок. Якось в Саратові по телевізору він побачив документальний фільм «Танцювальна галерея» виробництво студії «Білорусь-фільм». Знімалися в ньому провідні пари з Прибалтики. Серед них можна було побачити Чесловаса і Юрайте Норвайшей, Пятраса Янулявичуса, Пія і Арі Орб, Юрія Тамм і Ред Кассик, Арво Санберга і Маріанну Лінк, Томаса Пет-Рейкіса – загалом, усі зоряні пари. Сюжет «Танцювальної галереї» полягав у тому, що ця концертна програма була створена впереміш з різних танців. Вадим загорівся бажанням одержати цей матеріал, щоб демонструвати його в Палаці культури технічного скла, де на той час керував колективом «Едельвейс». Знайшовши кіностудію Нижнього Поволжя, взяв у них цей фільм. На сцені ПК повісили величезний екран і почали дивитися. Вадим намагався перезняти це своєю кінокамерою «Аврора», щоб зробити з нього наочний посібник. Звичайно, з цього нічого не вийшло: не вистачало світла. Щоб зробити екран потрібного розміру, який би відображав проекцію яскраво, чітко, бездоганно, довелося добре поміркувати. Потім все ж фільм перезняв, проявив плівку. Вийшов робочий матеріал, але без звуку. Вадиму дуже сподобалися варіації Пятраса Янулявічуса і Пія Орба, які він вирішив вивчити. Почалося, як кажуть танцюристи, «сліпе передирання». Вадим не знав ні назви фігур, ні де вони починаються, де закінчуються ... Було тільки невгамовне бажання навчитися так танцювати.
Вадим Альбертович бідував з цього приводу: «І досі сам не розумію, як зміг все це вивчити. Все ж вивчив! Моя бідна партнерка не знала, куди подітися. У темряві зали ми багато раз все переглядали й відразу пробували його повторити. Але потім, на Віденському вальсі я звернув увагу на те, що партнер тримає партнерку за талію не правою, а лівою рукою, і танцюють вони не в ліву сторону, не проти годинникової стрілки, а за нею. І, раптом, починаю розуміти: «Я одержав на плівці обернене зображення, й все ЦЕ вивчив!».
На той час Вадим вже познайомився з Леонідом Михайловичем Магазинер і приїхав до нього в Москву, до Будинку Вчителя. Зустрівшись, Вадим запитав: «У мене до Вас, Леоніде Михайловичу, таке прохання. Я зробив програму, але прошу допомогти розібратися, де я яку фігуру танцюю, де вона починається і де закінчується». Коли почали розбирати... Вадим помітив, як у Леоніда Магазинера, людини, що у своєму житті всяке бачив, очі розширюються і розширюються... Потім, з неприхованою жалістю подивившись на Вадика, він сказав: «Що ж ти вивчив? Це ж все навиворіт!» Як він тільки здогадався, що витворяла ця пара? Але, зрештою, у всьому розібралися. Звичайно, вся праця була «котові під хвіст».
Леонід Михайлович накидав йому якісь прості схеми, які Вадим почав танцювати, поки що без належної техніки й розуміння того, як це повинно бути. З таким багажем Вадим поїхав у Таганрог. А пізніше, вже більш серйозно з їхньою парою працювали Ольга та Юрій Симонова, про які Вадим Альбертович згадує з великою теплотою: «Якщо говорити про моїх педагогів, то з Юрою й Олею Симоновим ми зустрічалися тричі. Це було тією точкою відліку, з якої я взагалі почав відноситься до танцю серйозно. Це були зовсім вже інші танці.
На той час я дуже багато чув про прибалтійські школи і про людину, легенду бального танцю всієї Прибалтики - Антс Таїла. Він і його партнерка Малі були керівниками танцювального клубу «Хоббі-муст», що в перекладі українською означає «Захоплений танцем». Клуб знаходився у БК профтехосвіти ім. Яна Креукса, унікального історичного будинку на вулиці Пік, 26 - Будинку Братства Чорноголових, де, у минулому, молоді естонські купці збиралися на вечірки. Тут багато років працювали Антс і Малі Таїв. Я їздив до них щороку. І ось там я зробив справжню програму, досить серйозну. Працювали дуже скрупульозно, проробляючи всі деталі. Ми буквально «вгризалися» в суть кожного кроку. Пам'ятаю, як Антс пояснював Ніні: «Розумієте, Ніна, Ви повинні бути в латині трохи стервом!». Були дуже цікаві уроки, на яких я багато чому чому навчився. Мене вразив один з них - у новому районі Талліна, у якомусь невеличкому клубі, де була величезна кількість дітей. У нас же тоді діти взагалі не займалися бальними танцями, а в Естонії вже були дитячі пари, причому займалися правильно. Їх не учили наслідувати дорослим, їх не вчили емоціям. Їм давали танцювальну грамоту: де і який музичний розмір, де треба лівою, а де правою ніжками, які правильні рухи корпусу. Але вразило мене не це. Мене вразило відношення до справи. По-перше, керівники були одягнені, як на свято, як на свято - підкреслено строго. Туфлі начебто тільки з магазина. Друге, і саме головне - це їхнє спілкування. Антс розмовляє з маленькими дітьми, як з дорослими. Роблячи зауваження, каже: «Ви мені заважаєте. Прошу тихіше!» Дітей було дуже багато. Малі допомагала в залі. Тиша була просто ідеальна. Батьки, присутні на уроці, вели себе дуже стримано. Це був не просто педагог, це був Бог, кумир. Це була дивна школа».
Вадиму Альбертовичу пам'ятний ще один цікавий турнір, що відбувався у Москві в павільйоні тваринництва, де танцювали Валерій і Тетяна Раздрогіни, Лариса й Володимир Кузнецови, Віктор і Інга Попови й інші провідні пари. Сам факт проведення в павільйоні тваринництва свідчив про те, що танцюристи збиралися, де тільки могли, аби займатися своєю улюбленою міжнародною програмою! Після цього турніру пари, які приймали в ньому участь, були дискваліфіковані, покарані. Їх потім не пускали на офіційні змагання, які проводили Центральний Будинок народної творчості та Управління культпросвітзакладами Міністерства культури СРСР.
Пам'ятним став для Вадима Єлізарова і Ніни Маршевої також конкурс «Старий Томас», який вони виграли у м. Таліні в 1976 році. Конкурс був організований і проводився під патронатом Тамари і Аво Лосман. Як всі турніри в Прибалтиці, він характеризувався дуже високим рівнем організації, вишуканістю - просто блискучий турнір! Це був останній виступ Вадима та Ніни в «А» класі. Тоді стартових книжок не було, кожен записував свої результати на якихось записних книжечках, але про набрані тобою бали суперники знали краще, ніж ти сам. На цьому турнірі все говорили: «Ну, Вадим, напевно, на цьому турнірі ми тебе проводимо в «S» клас. Вадим і Ніна зайняли на цьому конкурсі перше місце по латині й по стандарту, їм організували урочисті проводи в міжнародний клас.
Тоді конкурси проходили надзвичайно святково і доброзичливо. Всі вони збирали приблизно одне й те ж кількість танцювальних пар - 24. Чому 24? Тому що проводилося всього три тури - 1/4, 1/2 фіналу та фінал. На площадці було не більше шести пар, бо тоді комфортно і зручно танцювали. Ніхто не гнався за кількістю: прагнули якості. Щоб потрапити на турнір такого рівня, треба було зустрітися з організаторами та мати гарну рекомендацію.
Уперше Вадим буквально напрошувався на турнір до Антс Тайлу. Той казав: «Якщо одна пара з Білорусії відмовиться, то я вас візьму». Тоді потрапити на це дійство було не так просто. А от коли вже завойовані якісь позиції, тоді ти входив «в обойму» і шанси зростали. Таким парам організатори оплачували готель, вручали прекрасні призи й т.д. У Прибалтиці існувала дуже цікава процедура вручення призів для шести фінальних пар. Виносили стіл, на якому ставили призи: різні на вигляд та за вартістю. Пара, що посідала перше місце, мала право вибору призу: партнер - собі, партнерка - собі. Потім виходила друга пара, і т.д. Пара, яка зайняла шосте місце, одержувала те, що їй залишилося.
Ще один прекрасний турнір, про який Вадим Альбертович любить згадувати, стався в Сак-Калу, древньому історичному містечку Естонії. На цьому турнірі Ніні і Вадиму вперше вдалося виграти в Олени та Олександра Чекоткіних, їх великих друзів, які дуже багато їм допомагали не тільки у танцях, але й у житті. Це чудові танцюристи. Сашка Чекоткіна за пунктуальність колеги називали - «технар». Він знав всі назви, все ритми, всі фігури й акценти, вважався найграмотнішим танцюристом і тренером.
Інший пам'ятний турнір, вартий уваги, проходив в Нижньому Новгороді. Це були чи не найбільші змагання, мета яких - сформулювати збірну команду Радянського Союзу. З'їхалося більше 100 пар - провідні виконавці з усіх республік СРСР. На той час це була неймовірна кількість учасників. Це були не просто танцювальні пари, а переможці різних зональних та інших видів змагань. Значення цього турніру наддавалось величезне. Організаторами конкурсу виступали Центральний Будинок народної творчості й Науково-методичний Центр при Міністерстві культури СРСР. Тривалий час всі танцюристи й організатори займалися підготовкою до урочистого відкриття. Постановочний «Полонез» відпрацьовували безліч разів, і здавалося, цьому не було кінця. Були запрошені фахівці-постановники, в тому числі, такий відомий телевізійний діяч, як Герман Гороховніков, який вів передачу «Танцювальна зала» на центральному телебаченні.
В. Єлізаров і С. Попов, віце-президент Міжнародної Ради танцю, президент Російського танцювального союзу
Звичайно, всі учасники були заклопотані не репетиціями «Полонез», а тією програмою, що повинні були танцювати. Адже формувати команду для участі в міжнародних конкурсах, а міжнародна програма віщувала змагання з 10 танців: 5 - стандартних, і 5 - латиноамериканських. Тоді ще не було окремого заліку по латині або по стандарту. Абсолютно кожна пара танцювала «десятку». Але, крім цього, обов'язковою умовою було виконання радянських танців, що викликали подив, оскільки мова йшлося про міжнародні конкурси, де природно, не мали уяви, що таке «радянська програма».
Невідомо, як формувалася зальна програма, але з радянської програми Вадиму та Ніні дістався «Фігурний вальс». У результаті проведення цього турніру, збірну сформували так: три російські пари - Людмила й Станіслав Попови, Віктор і Надія Давидовські, Петро й Алла Чеботарьови; три українські пари: Вадим Єлізаров і Ніна Маршева, Ірина Чубарец і Станіслав Шкляр, і Олександр Кулак і Людмила Мусіна; із Прибалтики - Даля й Відас Камайтіси, Скайсте й Ромас Ідзелявічуси, Людмила Романова зі своїм партнером з Каунаса; Надія і Михайло Бірун з Мінська (Білорусія). Це була перша збірна команда Радянського Союзу.
Через деякий час, зібралася команда із трьох пар, для участі в конкурсі соціалістичних країн: Людмила й Станіслав Попови, Віктор і Надія Давидовські, Даля й Відас Камайтіси. Перший Міжнародний конкурс відбувся у Москві, у залі «Дружба», й викликав великий інтерес. Там і нині проводять багато конкурсів зі спортивного танцю.
1977 був, мабуть, найактивнішим роком у танцювальній кар'єрі Ніни Маршової й Вадима Єлізарова. Це і «Вільнюс-77», і «Саккала», і показові виступи в Нижньому Новгороді, виступ на конкурсі в Донецьку («Донецьк 76, 77, 78»). Популярність цієї танцювальної пари на той період була досить великою. Їх дуже добре знали і любили у всьому Радянському Союзі, часто запрошували з показовими виступами. Вони об'їздили всю Росію, часто виступали в Прибалтиці. Інтерв'ю, оплески, море квітів - це був щасливий, зоряний час для пари Вадима й Ніни.
Вадим багато років мріяв про справжні, фірмові шикарні фрак і взуття. Справа в тім, що фраки в Союзі шили не фахівці. А от справжній танцювальний фрак, що зберігає форму, повинен мати безліч всіляких пристосувань - ниточок, гумочок, защіпок. В Москві й у Прибалтиці такі фраки вже з'явилися. Коли Вадим і Ніна приїхали на чергове заняття до Антс Тайлу, то вони зібралися з духом, тугіше затягли паски й купили в естонської пари Ене й Андрію Саар розкішний фірмовий одяг блакитного кольору. Костюми показали в Саратові, що зумовило неймовірний ажіотаж. Вони були найщасливішими людьми на Землі. Вадим перевозив цей одяг тільки особисто, нікому його не довіряв. Цікавий був час. Тоді, якщо на конкурсі з'являвся хтось у фірмовому одязі, це викликало загальне захоплення. Під словом «фірмовий» малися на увазі справжні шифон, англійська тюль, бо на багатошарові спідниці вітчизняного виробництва йшла величезна кількість сітки. Тоді такі спідниці називались «капустою».
У Саратові, коли Вадим Альбертович тільки створював свій колектив, він і гадки не мав, з чого роблять такі спідниці. І що придумав? На млинзаводі придбав технічне сито. Сітка з нього була по-перше важкою, по-друге, дуже твердою, в третіх - сірого кольору. Але все-таки це була сітка! Виготовлені з неї плаття, особливо для колективу з восьми пар, були величезною розкішшю і на «Ура!» сприймалися глядачем.
До речі, сама ця ідея з пишними спідницями все-таки дуже гарна й незвичайна. Зараз, в силу того, що танець розвивається, наближається до природності (і щодо хореографії, і щодо динаміки), плаття стали більше легкими й подібними до вечірніх туалетів у дам. Але тоді пара Єлізарова, одягнена в фірмовий одяг кольору неба, скоряла серця глядачів різних міст СРСР.
Однією з найцікавіших подій, що запам'яталися Вадиму Єлізарову, виявився величезний турнір «Балтійська регата», який організував Антс Таель. Він проходив в Талліннському Палаці Спорту, переповненому глядачами (на відміну від порожніх сьогоднішніх залів). Тоді на такі видовища відвідував звичайний глядач. Це були не «екзальтованние» мами й татусі, а люди, які прийшли помилуватися справжнім мистецтвом і одержати від цього насолоду.
Однієї з особливостей Антса Таеля як організатора, було те, що він хронометрувати час проведення турніру, щоб усе було дуже компактно, швидко: максимум 2-3 години. Публіка повинна була одержати і задоволення, і не перевтомитися від побаченого. Обов'язково були присутні пари або колективи з показовими виступами, було вишукане нагородження, була виняткова музика (Антс з дитинства колекціонував і відбирав музикальні шедеври). Конкурси проходили так: 1/4 фіналу, 1/2 фіналу й фінал - завжди тільки 24 пари. На його думку, навіть одна зайва пара на паркеті створювала незручності для решти танцівників. Саме тому, потрапити на його турнір вважалося за щастя і визнання.
Готувалися Вадим і Ніна до турніру «Балтійська регата» дуже ретельно, але, на жаль, у фінал не потрапили. А Малі Каро і Йоханес Орг (їх близькі друзі, з якими часто зустрічалися на змаганнях та завжди в них вигравали) потрапили у фінал і посіли третє місце. Вадим з Ніною були засмучені та збентежені: що ж сталося? Заспокоювали себе тільки тим, що спорт є спорт, і що суддівство дуже суб'єктивно. Тому, саме з такими думками вони спостерігали за фіналом з верхнього ряду Палацу Спорту. Настав час для нагородження. Йоханес і Малі посідають третє місце й одержують бронзові медалі конкурсу. І тут трапилося таке, чого Вадим з Ніною ніколи не забудуть. Йоханес і Малі раптом спустилися з п'єдесталу і попрямували до Ніни з Вадимом. Телевізійний оператор це помітив і супроводжував їх променем прожектора. Вийшло так, що глядачі стали свідком нечуваної сцени: Іоханес і Малі зняли медалі і одягли на Вадима й Ніну. Всі в залі, як і пара Єлізарових, були вражені, а потім глядачі вибухнули шквалом оплесків.
Те, що іноді у душі танцюристів, суддям невтямки! Це стався унікальний випадок в історії бального танцю, коли люди самі віддали свої трофеї суперникам, визнаючи їхню майстерність. Свідчить він багато про що... Нині життя розвело їх пари: живуть у різних країнах. Вадим Альбертович знає, що вони не займаються зараз професійно бальними танцями, але згадка про той випадок і досі зігріває його серце.
Завершили танцювальну кар'єру Вадим Альбертович вирішив після конкурсу в Академмістечку Черноголовке, біля Москви, де його традиційно проводили один із прекрасних танцюристів і організаторів Сергій Кошилєв та його партнерка Ангеліна Монакова (Дегтяренко). Прийняти рішення виступити для Вадима і Ніни виявилося не просто. Справа в тому, що в жовтні 1981 року у них народився син Сашко. Тому, природно, в кінці 1981 і на початку 1982 вони разом з Ніною не танцювали. У цей час Вадим старанно працював зі своїм танцювальним клубом «Вікторія», тренував пари. І все-таки Вадим і Ніна ризикнули вийти на паркет. Душа боліла, так хотілося танцювати!
Друзі і супротивники на все життя А. Литвинов і В. Єлізаров
Вони станцювали в півфіналі, а ось до фіналу не потрапили. В «А» класі, у стандарті, блискуче виступили Олексій і Світлана Дмитрієви та Сашко Мельников з Іриною Соломатіною, у латині - Віктор Ніковський. Ці пари справили на Вадима дуже сильне враження, такий новий і молодий струмінь. Від них ішла дивовижна енергетика, величезний емоційний заряд. Тоді вони з Ніною вирішили, що треба ставити крапку на своїй спортивній кар'єрі та спрямувати сили на розбудову танцювального клубу.
І все ж їх останній виступ, як танцюристів взагалі, відбувся набагато пізніше. У 1983 році святкували 200-річчя Севастополя. Виступити у постановці «Севастопольський вальс» Вадима і Ніну запросили два танцювальних колективи: «Обрій» з Харкова (керівники Ольга та Олексій Литвинови) і «Грація» з Полтави (керівник Петро Горголь). Танцювали вальс на стадіоні. Це була грандіозна подія навіть для Радянського Союзу: на площадці виступали відразу 25 пар виконавців бальних танців. Але найголовніше, що Вадим з Ніною виконували сольну партію.
Ну, а потім, на сцені Російського драматичного Театру ім. Луначарського вони станцювали свій останній вальс: Ніна - у чорному платті, Вадим - у білому фраку.



Обновлен 06 авг 2012. Создан 15 дек 2010