Переворачивая страницы биографии (часть 1)

 

Переворачивая страницы биографии (часть 1)

Елизаров, Саратов, бальный танец, балет, авиация, мечта



Переворачивая страницы биографии

На взлете мечты

Вадик со значком «Голубь мира» (фото 1)

Дедушка Альберт и бабушка Вера с внуком Александром (фото 2)

Родился Вадим Альбертович Елизаров 12 июня 1949 года в городе Саратове, в России. В его воспитании и выборе профессии решительную роль сыграла бабушка – Александра Филипповна Якунина, которая закончила церковно-приходскую школу, женскую гимназию, художественную школу с класса живописи, то есть к искусству имела прямое отношение.

Мать Вадима – Вера Николаевна Краснова (родилась в 1929 года в Пензе) работала в детских учреждения – сестрой, старшей медсестрой, заведующей детским садиком. Отец – Альберт Семенович Елизаров (родился в 1928 г. в городе Дербент в Дагестане) трудился на заводе имени Серго Орджоникидзе в г. Саратове, увлекался ремонтом часов. Друзья, знакомые их семьи всегда обращались к нему по этому поводу. Елизаров - старший прекрасно танцевал.

Семья маленького Альберта бедствовала. Жил он тогда с матерью – Рахилей Марковной с сестрой Лилей. Иногда во дворе богатые соседи просили Альбертика станцевать что-нибудь и угощали его за это яблоком или печеньем. А во время войны он спас всю семью от голода. Хотя был еще подростком, но приходилось работать от зари до зари, – развозил хлеб на грузовике и разносил его. За это ему позволяли после смены убирать в машине. Крошки, корочки, которые остались (облойс), собирал в огромный пакет и приносил домой. С собранного мама готовила еду. Хлебом, по крайней мере, были обеспечены.

Рахиля Марковна работала киоскером, продавала книги возле драматичного театра. Каждое лето детские ясли, в которых работала мама Вадика, выезжали на дачу, и вместе со всеми ехали Вадим и его братик Михаил. Они были как городские дети.

Маленький Вадим родился, когда отец был далеко от семьи. Альберт Семенович служил на Диксоне. Когда он пришел с армии, сыну было уже 5 лет. За эти годы у отца была только один отпуск: только тогда он впервые увидел Вадика. Запомнилась огромная железная машинка, которую отец привез с Диксона. Когда родился второй сын, Михаил (в 1958 году), отец был уже вместе с семьей. Все были до безумия счастливы. У Вадима появился братик, которого он очень полюбил и любит сейчас. Михаил – красивый, талантливый, очаровательный (сейчас живет в Москве).

Вадик – лидер уже с детского садика (фото 3)

Вадик с отцом Альбертом Семеновичем, и мамой Верой Николаевной (1960 г.) (фото 4)

Вадик Елизаров, 1956 г. (фото 5)

Вадим Альбертович вспоминает: «Как только я пошел в первый класс (это была 20-я средняя школа в г. Саратове), бабушка меня привела в городской Дворец пионеров, где была очень сильная хореографическая школа. Дело в том, что Дворец находился напротив дома Государственного академического театра оперы и балета им. Чернышевского, и танцам в школе обучали профессиональные артисты. В Саратове уже тогда было около 15-ти вузов, свое театральное, художественное, музыкальное и хореографическое училище, государственная консерватория.

Я попал в класс классической хореографии Лидии Аркадьевны Шелагуровой (директор Дворца пионеров), в прошлом – ведущая балерина Саратовского театра. Она оказалась очень строгим педагогом и исповедовала традиции школы Вагановой, Нижинской, то есть всех корифеев российского балета. Следовательно, я начал заниматься классическим балетом.

Когда я обучался в пятом классе, открылось Саратовское хореографическое училище. Мыслями уже был в нем. Но в училище набирали… с четвертого класса, а я обучался на пятом. Правда, можно было остаться в этом же классе на второй год. Тут вмешался мой отец: «Продолжай занятие во Дворце пионеров, если тебе нравится, но год терять для мальчика нецелесообразно: эта профессия не совсем мужская». Поэтому вопрос с хореографическим училищем отпал, хотя я уже считался одним из ведущих танцоров в своей возрастной группе и мне пророчили хорошее будущее с классического танца (у меня был прекрасный прыжок и все необходимые данные для классики).

А переломный момент и принятие решения, что танцы – превыше всего, случилось для меня во Дворце пионеров, во время постановки балета «Щелкунчик». Мне отвели роль старшей мышки в войске мышиного короля. Когда человеку доверяют какую-нибудь роль, выделяют его, у него вырастают крылья, он начинает работать. Это случилось со мной, появилась уверенность в своих силах и желание достичь большего».

В жизни Вадима Альбертовича всегда было много интересных, случайных, на первый взгляд, совпадений обстоятельств. Хотя случаев, как и мелочей, в нашей жизни не бывает. Интересный тот факт, что его жена, Нина Борисовна Маршева, появилась на свет в 1954 года в том же роддоме, что и Вадим, в городе Саратове. Потом она пошла в ту же среднюю школу №8, в которой он учился с 1960 года, с разницей в 5 лет, и даже в тот же Дворец пионеров и в тот же самый кружок. Еще более странным было и то, что классный руководитель в школе у них был тот самый – Римма Сергеевна Гришина, учительница истории. Так вышло, что она выпустила старшие классы (с Вадимом) и взяла на обучения Нину.

Когда Вадим был в 8-м классе в 1965г., отец сказал: «Хватит танцев! Надо поступать в авиационный техникум». В то время в Саратове этот техникум приравнивался к высшему учебному заведению, хотя образование давалось среднее техническое. Учеба продолжалась 4 года, по полной программе. Поступить туда было очень сложно. В Саратове, где авиационная промышленность была развитой (несколько заводов работали по этому профилю), авиационный техникум был одним из самых престижнейших.

Вадим поступает в авиационный техникум причем делает это достаточно осмыслено. Конечно, главную роль тут сыграл отец. Он сказал: «Так надо», и в семье этот вопрос больше не обсуждался. Да и авиация Вадиму всегда очень нравилась. Он не был лишен юношеской романтики, того, что связано с полетами. Именно той романтики, что свойственна всем мальчикам. Это было здорово и интересно. Обучаясь на курсе «Самолетостроение», любимыми предметами Вадима была аэродинамика и все, что связано непосредственно с авиацией. Некуда было также уйти от обучения общих дисциплин, которые Вадим просто не выносил. Но обучение есть обучение, и пришлось «грызть гранит науки».

Занятия в техникуме не в коим случае не отразились на его занятиях танцами. Мало того, тяга к ним возросла после 8-го класса, когда случайно увидел по телевизору передачу «Давайте потанцуем!». Это была телевизионная программа, которую вела педагог бального танца Валентина Андреевна Доброва. В те времена, как не странно, даже названия такого не было «Группа бального танца». Он звался типа – «Кружок массовиков-затейников», где учили танцевать. Тогда бальный танец назывался образным словом – «бытовой». Вот так Вадим впервые увидел бальные танцы. И про себя подумал: «Какой-то это все имеет неуклюжий вид, но что-то в этом есть. Вот эти пары, немного другие костюмы… Мальчики в таких аккуратненьких туфельках, девочки на шпильках… Это было совсем не то, чем занимался я, но мне это понравилось! Я подумал, а почему это их показывают по телевизору, а нас нет?».

Саратовская государственная консерватория имени Л.В. Собинова (фото 6)

Вадим пришел в группу Дворца пионеров, удивился. Его пригласили к участию, потому что на то время он уже был достаточно популярным. В хореографическом училище Вадим танцевал все ведущие партии: «Шопениану», «Пламя Парижа», «Щелкунчик». Особенно у него получались мексиканские и испанские танцы. Тяжелее – российские народные, хотя приходилось танцевать все. Начал параллельно заниматься в двух коллективах. Он очень быстро освоил те несложные азы, которые были в бальном танце.

Библиотека в г. Саратове (фото 7)

Конечно переход от одного вида хореографии в другой очень болезненный. Это связано с тем, что в классике и в бальных танцах совсем разный подход к владению телом. И это накладывает отпечаток. Вадиму, на счастье, такой переход дался очень легко. Мало того, постоянные, стабильные тренировки развили стопу и мышцы ног, развили возможности корпусного движения, появилось осведомление собственной индивидуальности, желание яркого самовыражения.

А еще, припоминает Вадим Альбертович: «Когда я еще учился в школе, кроме танцев мне очень нравилось рисование. Это вероятно передалось от бабушки, да и мама хорошо рисовала. Я увлекался рисованием и очень много рисовал. Но в школе как-то мне сделали замечание: «Почему у тебя коричневые листочки, зеленые стволы у деревьев и вообще что-то не так?» Отец меня очень ругал. Он считал, что я издеваюсь с учителя, а потом, через пару лет выяснилось, что у меня проблема со зрением. Дело в том, что мужчины и женщины по-разному видят мир с взгляда на восприятие цвета. Если основными считаются 7 цветов, то женщина различает, как минимум 45 оттенков. Мужчины же не видят этих оттенков, хотя великие художники в основном были мужчинами. Есть чисто мужская болезнь – когда понижено световосприятие. Вот у меня она и оказалась: я путал конкретные группы цветов: красный, зеленый, коричневый. Хорошо вижу синий, фиолетовый, желтый.

Но с рисованием для меня на этом было покончено. Хотя мне казалось, что рисование и танцы очень созвучны. Если танцор может изобразить что-то своим телом, то он обязательно и неплохо рисует. Совпадают эти два вида искусств в чувстве объемных линий, восприятии гармонии. Именно поэтому у танцоров есть такое понятие, как «рисунок танца». Я и сейчас занимаюсь рисованием на паркете. Только рисунки эти живые.

А когда я обучался в авиационном техникуме, одним из любимых моих предметов было черчение. До сих пор в Саратове, на выставке лучших работ студентов выпусков разных годов, висит и моя работа. Мне очень хорошо удавались аксонометрические и изометрические проекции. Потом в жизни все это понадобилось».

Вадим закончил авиационный техникум в 1968 году. Надо было сразу идти в армию. Очень не хотелось не потому, что плохо относился к армии вообще, а потому что бы пришлось б расстаться с танцами. Это казалось невозможным. Когда стало очевидным, что призы не за горами, вдруг заискрилась искра надежды. Он узнал, что в Саратове, в Доме офицеров гастролирует ансамбль песни и пляски Приволжского военного округа. Решил просить, чтобы его посмотрели. Пришел, в зале было очень много людей – шла репетиция. Главный балетмейстер предложил переодеться и выйти на сцену. Огромный опыт выступлений помог Вадиму справится с волнением. Балетмейстер начал показывать какие-то тестовые группы, что Вадима явно смутило – какие-то «ползунки», «присядки» и другие  элементы народного сценического танца, а он 10 лет занимался классическими и бальными танцами. Балетмейстер, на счастье, оказался настоящим специалистом. Он попросил Вадима показать тур, пируэты, арабески. И тут Вадим попал в родную стихию. Балетмейстер, грустно помотав головой, сказал: «Юноше, тебе надо идти не в ансамбль песни и пляски, а в театр!»

Набережная в г. Саратове (фото 8)

Короче говоря, Вадим потерпел фиаско – его не взяли. Положение в семье сложилось гнетущее: «Видно, не судилось!». Но тут вмешалась мама: «Нечего слезы лить. Время другое, и надо поступать в институт». Этот вопрос тоже не обсуждался.

Вадим подает документы в экономический институт в 1969г. Конкурс был огромный. Он, как и много других, кто поступил, не добрал одного бала. Но приемная комиссия нашла возможность принять нескольких людей кандидатами. Они должны были обучаться один семестр и тогда, за результатами сессии, их могли зачислить или отчислить. Вадим, на радость родителям, успешно сдал сессию. Его зачислили студентом.

А отец с матерью ходили в военкомат, уговаривали, пытались по-людски объяснить ситуацию… Военкомат пошел на встречу: дал отсрочку на год.

Зимой Вадим становится студентом вечернего отделения, потому что после техникума его направляют работать на авиационный завод. В цеху он сначала собирал третий отсек стратегической ракеты, потом трудился на стапели.

Насчет мастеров своего дела, про то, как важно правильно выбрать свой путь, свою специальность, Вадим Альбертович, наводит очень интересный пример: «У нас было три стапели. На одном работал я с товарищем, на другом – хороший мастер, а на третьем – супер-профессионал – ас своего дела, на фамилию Безбородов. Скажем, план сбора – три машины на день. Мы с товарищем едва собирали одну, хороший мастер с напрягом справлялся с планом, а Безбородов собирал 4 машины до обеда, а потом ходил и рассказывал анекдоты. Он специально не делал больше, чтобы ему не сменили расценку. Я тогда уже понимал, что такое расценки, что такое фотография рабочего дня. Нас проверяли постоянно. И если расценки были под Безбородова, то мы б все без штанов  остались. Вывод такой: если человеку по душе его работа, то справляется с нею легко!»

После года обучения на вечернем отделении Вадим написал заявление на переход на стационар, сразу на второй курс. Дополнительно сдал некоторые экзамены. Зачислили на второй курс, на факультет «Планирование промышленности». А оттуда в армию не брали. Он снова получил отсрочку на неопределенное время. Занятие танцами, естественно, продолжались. С классикой было покончено. Началась эпоха подъема ступеньками бального танца.

В 1956г. одарённый танцор Вадим Альбертович Елизаров стал учеником В.А. Добровой.

В 1967 г. В. Елизаров возглавил один из первых в Советском Союзе танцевальных клубов «Эдельвейс» при саратовском Доме культуры. Его воспитанники становились победителями многих престижных конкурсов и фестивалей. В 1970-1971г. возглавил танцевальный клуб «Эдельвейс» при ДК «Техстекло» который стал одним из сильнейших клубов в Советском Союзе. В 1974-1975 г.  команда «Эдельвейса» дважды подряд выигрывают в г. Донецке кубок Украины, успешно выступает на фестивале «Московские снежинки», на межгородских конкурсах. Несколько лет подряд Вадим Елизаров был организатором ежегодного традиционного турнира  «Хрустальный приз» завода «Техстекло». Практически в то время эти конкурсы являлись неофициальными первенствами страны. С 1978 года после отъёзда из Саратова в Севастополь Вадима Елизарова и до настоящего времени его ученик Виталий Барановский руководитель танцевального клуба «Эдельвейс» ДК «Саратовстекло».

 

Гармония пары

«Последний вальс» Вадима и Нины Елизаровых (фото 9)

Первой партнершей Вадима в бальных танцах была Татьяна Остахова – хрупкая миловидная девушка, очень способная и гибкая. Они вместе пришли с хореографической группы кружка, быстро всех догнали и перегнали. Потом, с каких-то неизвестных причин, их педагог, Валентина Андреевна Доброва, разлучила их пару. Может фамилия Доброва сегодня мало известно в мире бального танца, но тогда это была одна из лучших педагогов г. Саратова и Поволжья. Всего в Саратове на то время было два педагога: Тамара Георгиевна Пичугина и Валентина Андреевна Доброва (Елагина).

Таню поставили с другом Вадима – Павлом Кузьминым, а Вадика – с Ириной (если припоминаете фильм «А зори здесь тихие…», то она – одна с семи девушек, что читала стихи Блока – Гурвич). В этот раз Вадиму не повезло: с Ириной они протанцевали недолго. Ира поступила в театральное училище и стала со временем прекрасной артисткой. Сегодня она работает в Самарском драматичном театре. А Вадим же – мечтал..!

В их коллективе была ведущая танцовщица, с которой мальчик мыслями был в паре, - это Людмила Дараева. Вадим наблюдал за ней с благоволением и трепетом. Представлял, что танцует именно с ней. Внезапно, его поставили в пару с Людой. Счастье Вадима было бескрайним! Они протанцевали достаточно долго – пять лет.

В 1963 году на первом Всероссийском турнире бального танца в г. Липецке Вадим Елизаров с Людмилой Дараевой заняли третье место.

Люда Дараева оказалась прекрасной партнершей. В эту девушку Вадим просто влюбился. Она очень красиво танцевала, была изысканной и грациозной. Впрочем случилось так, что Люда Дараева вышла замуж за своего поклонника Игоря Реброва. Для Вадима это был жестокий удар. Он даже представить не мог, что кроме танцев существует еще какая-то, личная жизнь. Но это случилось. Люда забеременела. Вадим упрямо ждал на нее 9 месяцев. Люда вернулась, но… тяжелее на 20 килограммов.

Снова начались общие занятия. Вадим был в отчаянье: все не то, все не так. Но не оставляла уверенность: что-то изменится на лучше. Вскоре Люда похудела, но прошлого не вернешь. Партнерша постоянно бегала домой – ребенок, семья… А он мог часами, круглосуточно пропадать в зале. В конце-концов расстались.

Возник вопрос: «Где искать партнершу?». У Вадима, в коллективе, была прекрасная танцовщица – Нина Маршева, сейчас его жена. Но она же стояла в паре с его учеником – Олегом Федоровым, и это была ведущая пара. Разбить эту пару Вадим не мог: это его гордость – первые воспитанники, которые про себя уже серьезно заявили: в Прибалтике, на конкурсе «Рижская осень» (у Игоря Белянского в Риге) в классе «С» вторыми, после Юриса Бауманиса и Бейрута Строде, были именно Нина и Олег. Вадим уже перешел в класс «В» и был судьей этого конкурса. Третье место заняла тоже его пара – Сергей Брытвин и Марина Шевченко.

Выход с тяжелого положения нашелся. В то время коллектив Вадима насчитывал семь пар, и была у него девушка Оля Боровеева, одна с ним роста, даже немного выше, прекрасно сложена. Вадиму казалось, что если стать в пару с партнершей высокого роста, то и пара на вид будет выше. Тогда это было достаточно модно: пар одного роста было много – Чекоткины, Поповы, Симоновы, Давыдовские… Вот так вместе с Олей Боровеевой он и протанцевал на протяжении года, не проиграл ни одного турнира.

Так случилось, что Ольга тоже решила выйти замуж и в корне изменить свою судьбу. В сентябре Вадим снова стал перед фактом. На его очередной семинар должны были приехать Симоновы из Ленинграда, а ему не с кем танцевать. В который раз помог случай: партнер Нины Маршевой – Олег Федоров, вступает в Ленинградское высшее военное училище. Да вскоре Вадим узнает, что его ведущая танцовщица, осталась без партнера, тоже собирается куда-то ехать. Тогда он и предложил Нине стать партнерами. А решающим оказалось слово Юрия Симонова, который сказал, что партнерша очень красивая, и пара очень гармоничная. С того времени именно она его последняя и самая любимая партнерша.

Саратовский театр оперы и балета (фото 10)

 

С личного

Вадим Альбертович рассказывает: «Нина Маршева – моя вторая жена. Первую жену также звали Нина. В 1970 году она мне подарила двойняшек: мальчика и девочку. Увлекаясь книгой «Денис Давыдов», сына решил назвать Денисом, а дочку – Натальей. С этими именами дети прожили неделю, а потом где-то услышал, что имя детей-двойняшек должно быть на ту же самую букву. Срочно пришлось искать женское имя на «Д». Со всех имен, про которые знали я и жена, выбрал Диана. К стати, за грецкой мифологией Диана – это богиня охоты, а за древнееврейской – это особа с очень сильным характером, сильная, которая способна распоряжаться своей судьбой. Но случилось так, что наш брак не был долгим.

В 1977 года я женился второй раз, на Нине Маршевой. Мои дети приезжали каждое лето к нам, в Севастополь, и жили с нами. А после того, как им исполнилось 10 лет, то сначала Денис перебрался к нам навсегда, а позже, через год, и Диана. Жили – не тужили, все в однокомнатной квартире. Как-то и места хватало. Естественно, все мои дети танцевали. Они не могли не танцевать, потому что это способ нашей жизни. Мы без конца говорили про танцы, совместно проводили репетиции, ездили на концерты и т.д.

Был момент, когда мы решили проставить Дениса и Диану в пару. Но из этой затеи ничего не вышло. Они не могли жить друг без друга, впрочем, и танцевать вместе не могли. Я вообще считаю, что брат и сестра как бальная пара – это противоестественно. В танце кроется другое – взаимоотношения мужчины и женщины.

Диана танцевала неплохо. Вместе с партнером, Сергеем Гриневым имела хорошие результаты. Но, в силу жизненных обстоятельств ее танцевальная карьера закончилась очень быстро.

А вот Денис танцевал, на мой взгляд, очень хорошо и долго. В его карьере была сначала Ира Буяльская, потом Наталья Панина, а потом Леночка Канищева, жизнь которой трагично оборвалась. Именно эта девушка как никто другой понимала Дениса, другими словами – была его «половина». Последняя партнерша Дениса – Наталья Елизарова (Мигунова). Они стали первой украинской парой, которая попала в четвертьфинал на «Интернешнл». На те времена это был несравненный результат: ни одна из пар даже из России этого не добилась. Кстати, судей из Украины там тоже не было.

Судьба сложилась так, что Денис с Наташей расстались, сначала как танцевальный дуэт, а потом… и в жизни. Вспоминать про это не очень приятно, но, я считаю, чтобы там не случилось, но человек всегда должен оставаться Человеком. Вот и Денис, у которого от природы талант постановщика, продолжает помогать мне в театре. Лексика в множествах номеров – это его работа. Один из его ярких достижений в нашем репертуаре – это номер «Испания».

А в октябре 1981 Нина подарила мне сына, Сашку. Естественно, он тоже начал танцевать, буквально с простыней. Сейчас Александр – заслуженный артист Украины, ведущий солист моего театра; женатый на невероятно красивой и талантливой Наталье Ивановой.

 --------------------------------------------------------------------------------------------------------

 Гортаючи сторінки біографії
На злеті мрії


Вадик зі значком «Голуб миру»

Дідусь Альберт і бабуся Віра з онуком Олександром
Народився Вадим Альбертович Єлізаров 12 червня 1949 в місті Саратові, в Росії. У його вихованні й виборі професії вирішальну роль відіграла бабуся - Олександра Пилипівна Якуніна, яка закінчила церковно-парафіяльну школу, жіночу гімназію, художню школу з класу живопису, отже до мистецтва мала пряме відношення.
Мати Вадима - Віра Миколаївна Краснова (народилася в 1929 року в Пензі) працювала в дитячих установи - сестрою, старшою медсестрою, завідуючою дитячим садком. Батько - Альберт Семенович Єлізаров (народився в 1928 р. у місті Дербент у Дагестані) трудився на заводі імені Серго Орджонікідзе в м. Саратові, захоплювався ремонтом годинників. Друзі, знайомі їхньої родини завжди зверталися до нього із цього приводу. Єлізаров - старший чудово танцював.
Родина маленького Альберта бідувала. Жив він тоді з матір'ю - Рахілею Марківною й сестрою Лілею. Іноді у дворі заможні сусіди просили Альбертика станцювати що-небудь і пригощали його за це яблуком або печивом. А під час війни він врятував всю родину від голоду. Хоча був ще підлітком, але доводилося працювати від зорі до зорі, - розвозив хліб на вантажівці й розносив його. За це йому дозволяли після зміни прибирати в машині. Крихти, скоринки, що залишилися (облойс), збирав у великий пакет і приносив додому. Із зібраного мати готувала їжу. Хлібом, принаймні, були забезпечені.
Рахіль Марківна працювала кіоскером, продавала книги біля драматичного театру. Щоліта дитячі ясла, у яких працювала мама Вадика, виїжджали на дачу, і разом з усіма їхали Вадим і його братик Михайло. Вони були ніби громадські діти.
Маленький Вадим народився, коли батько був далеко від сім'ї. Альберт Семенович служив на Діксоні. Коли він прийшов з армії, синові було вже 5 років. За ці роки у батька була лише одна відпустка: тільки тоді він уперше побачив Вадика. Запам'яталася величезна залізна машинка, що батько привіз з Діксона. Коли народився другий син, Михайло (в 1958 році), батько був уже разом з родиною. Усі були до нестями щасливі. У Вадима з'явився братик, якого він дуже полюбив і любить зараз. Михайло - гарний, талановитий, чарівний (зараз живе в Москві).
Вадик - лідер вже з дитячого садку
Вадик з батьком Альбертом Семеновичем, і мамою Вірою Миколаївною (1960 р.)
Вадик Єлізаров, 1956 р.
Вадим Альбертович згадує: «Як тільки я пішов у перший клас (це була 20-я середня школа в м. Саратові), бабуся мене привела в міський Палац піонерів, де була дуже сильна хореографічна школа. Справа в тому, що Палац знаходився навпроти будинку Державного академічного театру опери та балету ім. Чернишевського, і танців у школі навчали професійні артисти. У Саратові вже тоді було близько 15-ти вузів, своє театральне, художнє, музичне і хореографічне училища, державна консерваторія.
Я потрапив у клас класичної хореографії Лідії Аркадіївни Шелагурової (директора Палацу піонерів), у минулому - ведуча балерина Саратовського театру. Вона виявилася дуже суворим педагогом і сповідувала традиції школи Ваганової, Ніжинської, тобто усіх корифеїв російського балету. Отже, я почав займатися класичним балетом.
Коли я навчався в п'ятому класі, відкрилося Саратовське хореографічне училище. Подумки вже був у ньому. Але в училище набирали ... з четвертого класу, а я навчався на п'ятому. Правда, можна було залишитися в цьому ж класі на другий рік. Тут втрутився мій батько: «Продовжуй заняття в Палаці піонерів, якщо тобі подобається, але рік втрачати для хлопчика недоцільно: ця професія не зовсім чоловіча». Тому питання з хореографічним училищем відпало, хоч я вже вважався одним з провідних танцюристів у своїй віковій групі і мені пророкували гарне майбутнє з класичного танцю (у мене був чудовий стрибок і всі необхідні дані для класики).
А переломний момент і прийняття рішення, що танці - понад усе, сталося для мене у Палаці піонерів, під час постановки балету «Лускунчик». Мені відвели роль старшої мишки у війську мишачого короля. Коли людині довіряють якусь роль, виділяють його, у нього виростають крила, він починає працювати. Це трапилося зі мною, з'явилася впевненість у своїх силах і бажання домогатися більшого».
У житті Вадима Альбертовича завжди було багато цікавих, випадкових, на перший погляд, збігів обставин. Хоча випадків, як і дрібниць, в нашому житті не буває. Цікавий той факт, що його дружина, Ніна Маршева, з'явилася на світ у 1954 року в тому ж родильному будинку, що й Вадим, у місті Саратові. Потім вона пішла в ту ж середню школу № 8, у якій він учився, з різницею в 5 років, і навіть у той же Палац піонерів і в той же самий кружок. Ще більш дивним було й те, що класний керівник у школі у них був той самий - Римма Сергіївна Гришина, вчителька історії. Так вийшло, що вона випустила старші класи (з Вадимом) і взяла на навчання Ніну.
З боку батьків відчувалося негативне ставлення до захоплення сина. Коли Вадим був в 8-му класі, батько сказав: «Досить танців! Треба вступати в авіаційний технікум». У той час у Саратові цей технікум прирівнювався до вищого навчального закладу, хоча освіта надавалася середня технічна. Навчання тривало 4 роки, по повній програмі. Поступити туди було дуже складно. В Саратові, де авіаційна промисловість була розвиненою (кілька заводів працювали по цьому профілю), авіаційний технікум був одним із найпрестижніших.
Вадим поступає до авіаційного технікуму причому робить це досить свідомо. Звичайно, основну роль тут зіграв батько. Він сказав: «Так треба», і в родині це питання більше не обговорювалося. Та й авіація Вадимові завжди дуже подобалася. Він не був позбавлений юнацької романтики, того, що пов'язано з польотами. Саме тої романтики, що властива всім хлопчикам. Це було здорово і цікаво. Навчаючись на курсі «Літакобудування», улюбленими предметами Вадима була аеродинаміка й все, що пов'язано безпосередньо з авіацією. Нікуди було також подітися від вивчення загальних дисциплін, які Вадим просто не виносив. Але навчання є навчання, і довелося «гризти граніт науки».
Зайнятість у технікумі жодним чином не відбилася на його заняттях танцями. Мало того, потяг до них зріс після 8-го класу, коли випадково побачив по телевізору передачу «Давайте потанцюємо!». Це була телевізійна програма, яку вела педагог бального танцю Валентина Андріївна Доброва. У ті часи, як не дивно, навіть назви такої не було «Гурток бального танцю». Він звався типу - «Гурток масовиків-витівників», де вчили танцювати. Тоді бальний танець називався образливим словом - «побутовий». От так Вадим уперше побачив бальні танці. І про себе подумав: «Якийсь це все має незугарний вигляд, але щось у цьому є. От ці пари, трохи інші костюми ... Хлопчики в таких акуратненьких туфельках, дівчатка на шпильках ... Це було зовсім не те, чим займався я, але мені це сподобалося! Я подумав, а чому це їх показують по телевізору, а нас ні?».
Саратовська державна консерваторія імені Л.В. Собінова
Вадим прийшов у гурток Палацу піонерів, подивився. Його запросили до участі, бо на той час він уже був досить популярним. У хореографічному училищі Вадим танцював всі провідні партії: «Шопеніану», «Полум'я Парижа», «Лускунчик». Особливо у нього виходили мексиканські та іспанські танці. Важче - російські народні, хоча доводилося танцювати все. Почав паралельно займатися у двох колективах. Він дуже швидко опанував ті нескладні ази, які були в бальному танці.
Бібліотека в м. Саратові
Звичайно перехід від одного виду хореографії до іншого дуже болючий. Це пов'язано з тим, що в класиці й в бальних танцях зовсім різний підхід до володіння тілом. І це накладає відбиток. Вадиму, на щастя, такий перехід дався дуже легко. Мало того, постійні, стабільні тренування розвинули стопу й м'язи ніг, розширилися можливості корпусного руху, з'явилося усвідомлення власної індивідуальності, бажання яскравого самовираження.
А ще, пригадує Вадим Альбертович: «Коли я ще вчився в школі, окрім танців мені дуже подобалося малювання. Це ймовірно передалося від бабусі, та й мама добре малювала. Я захоплювався малюванням і досить багато малював. Але у школі якось мені зробили зауваження: «Чому в тебе коричневі листочки, зелені стовбури у дерев і взагалі щось не так?» Батько мене дуже лаяв. Він вважав, що я знущаюся із учителя, а потім, через пару років з'ясувалося, що у мене проблема із зором. Справа в тому, що чоловіки і жінки по-різному бачать світ з погляду на сприйняття кольору. Якщо основними вважаються 7 кольорів, то жінка розрізняє, як мінімум 45 відтінків. Чоловіки ж не бачать цих відтінків, хоча великі художники в основному були чоловіками. Є чисто чоловіча хвороба - коли знижений світлочутливість. От у мене вона й виявилася: я плутаю конкретні групи кольорів: червоний, зелений, коричневий. Добре бачу синій, фіолетовий, жовтий.
Але з малюванням для мене на цьому було покінчено. Хоча мені здавалося, що малювання й танці дуже співзвучні. Якщо танцюрист може зобразити щось своїм тілом, то він обов'язково й непогано малює. Співпадають ці два види мистецтв у почутті об'ємних ліній, сприйнятті гармонії. Саме тому у танцюристів є таке поняття, як «малюнок танцю». Я і зараз займаюся малюванням на паркеті. Тільки малюнки ці живі.
А коли я навчався в авіаційному технікумі, одним з улюблених моїх предметів було креслення. Дотепер у Саратові, на виставці кращих робіт студентів випусків різних років, висить і моя робота. Мені дуже добре вдавалися аксонометричні і ізометричні проекції. Потім у житті все це знадобилося».
Вадим закінчив авіаційний технікум. Треба було відразу йти в армію. Дуже не хотілося не тому, що погано ставився до армії взагалі, а тому що б довелося б розлучитися з танцями. Це здавалося неможливим. Коли стало очевидним, що призов не за горами, раптом зажевріла іскра надії. Він дізнався, що в Саратові, в Будинку офіцерів гастролює ансамбль пісні і танцю Приволзького військового округу. Вирішив прохати, щоб його подивилися. Прийшов, у залі було дуже багато людей - йшла репетиція. Головний балетмейстер запропонував переодягтися й вийти на сцену. Великий досвід виступів допоміг Вадиму впоратися з хвилюванням. Балетмейстер почав показувати якісь тестові групи, що Вадима явно збентежило - якісь «повзунки», «присядки» й інші елементи народного сценічного танцю, а він 10 років займався класичними й бальними танцями. Балетмейстер, на щастя, виявився справжнім фахівцем. Він попросив Вадима показати тур, піруети, арабески. І отут Вадим потрапив у рідну стихію. Балетмейстер, сумно похитавши головою, сказав: «Юначе, тобі треба йти не в ансамбль пісні й танцю, а в театр!»
Набережна в м. Саратові
Коротше кажучи, Вадим потерпів фіаско - його не взяли. Становище в родині склалося гнітюче: «Видно, не судилося!». Але тут втрутилася мама: «Нема чого сльози лити. Час інший, і треба поступати в інститут ». Це питання теж не обговорювалося.
Вадим подає документи в економічний інститут. Конкурс був величезний. Він, як і багато інших, хто вступив, не добрав одного балу. Але приймальна комісія знайшла можливість прийняти кількох людей кандидатами. Вони повинні були навчатися один семестр і тоді, за результатами сесії, їх могли зарахувати або відрахувати. Вадим, на радість батькам, успішно здав сесію. Його зарахували студентом.
А батько з матір'ю ходили до військкомату, умовляли, намагалися по-людськи пояснити ситуацію ... Військкомат пішов на зустріч: дав відстрочку на рік.
Взимку Вадим стає студентом вечірнього відділення, тому що після технікуму його направили працювати на авіаційний завод. У цеху він спочатку збирав третій відсік стратегічної ракети, потім працював на стапелі.
Щодо майстрів своєї справи, про те, як важливо правильно обрати свій шлях, свою спеціальність, Вадим Альбертович, наводить дуже цікавий приклад: «У нас було три стапелі. На одному працював я з товаришем, на іншому - хороший майстер, а на третьому - супер-професіонал - ас своєї справи, на прізвище Безбородов. Скажімо, план складання - три машини на день. Ми з товаришем ледве збирали одну, хороший майстер з потугою справлявся з планом, а Безбородов збирав 4 машини до обіду, а потім ходив і розповідав анекдоти. Він навмисно не робив більше, щоб йому не змінили розцінки. Я тоді вже розумів, що таке розцінки, що таке фотографія робочого дня. Нас перевіряли постійно. І якщо розцінки були під Безбородова, то ми б усі без штанів залишилися. Висновок такий: якщо людині до душі його робота, то справляється з нею легко!»
Після року навчання на вечірньому відділенні Вадим написав заяву на перехід на стаціонар, відразу на другий курс. Додатково здав деякі іспити. Зарахували на другий курс, на факультет «Планування промисловості». А звідти в армію вже не брали. Він знову одержав відстрочку на невизначений час. Заняття танцями, природно, тривали. Із класикою було покінчено. Почалася епоха підйому сходинками бального танцю.


Гармонія пари

«Останній вальс» Вадима та Ніни Єлізаровим
Першою партнеркою Вадима у бальних танцях була Тетяна Остахова - тендітна миловидна дівчина, дуже здібна й гнучка. Вони разом прийшли з хореографічного гуртка, швидко всіх наздогнали й перегнали. Потім, з якихось невідомих причин, їхній педагог, Валентина Андріївна Доброва, розлучила їх пару. Може прізвище Доброва сьогодні мало знане у світі бального танцю, але тоді це була одна із кращих педагогів м. Саратова й Поволжя. Усього в Саратові на той час було два педагоги: Тамара Георгіївна Пічугіна й Валентина Андріївна Доброва.
Таню поставили з другом Вадима - Павлом Кузьміним, а Вадика - з Іриною (якщо пригадуєте фільм «А зорі тут тихі ...», то вона - одна із семи дівчат, що читала вірші Блока - Гурвич). Цього разу Вадиму не дуже повезло: з Іриною вони протанцювали недовго. Іра вступила в театральне училище й стала згодом чудовою акторкою. Сьогодні вона працює в Самарському драматичному театрі. А Вадим же - мріяв..!
У їхньому колективі була провідна танцівниця, з якою кожний хлопчик подумки був у парі, - це Людмила Дараева. Вадим споглядав за нею з благоговінням і трепетом. Уявляв, що танцює саме з нею. Зненацька, його поставили у пару з Людою. Щастя Вадима було безмежним! Вони протанцювали досить довго - п'ять років.
Люда Дараева виявилася чудовою партнеркою. В цю дівчину Вадим просто закохався. Вона дуже красиво танцювала, була витонченою й граціозною. Втім сталося так, що Люда Дараева вийшла заміж за свого шанувальника Ігоря Реброва. Для Вадима це був жорстокий удар. Він навіть уявити не міг, що окрім танців існує ще якесь, особисте життя. Але це трапилося. Люда завагітніла. Вадим вперто чекав на неї 9 місяців. Люда повернулася, але... важчою на 20 кілограмів.
Знову почалися спільні заняття. Вадим був у розпачі: все не те, все не так. Але не полишала впевненість: щось зміниться на краще. Невдовзі Люда схудла, але минулого не повернеш. Партнерка постійно бігала додому - дитина, родина... А він міг годинами, цілодобово пропадати в залі. Зрештою, вони все-таки розлучилися.
Постало питання: «Де шукати партнерку?». У Вадима, в колективі, була чудова танцівниця - Ніна Маршева, нині його дружина. Але ж вона стояла в парі з його учнем - Олегом Федоровим, і це була провідна пара. Розбити цю пару Вадим не міг: це його гордість - перші вихованці, які про себе вже серйозно заявили: у Прибалтиці, на конкурсі «Ризька осінь» (у Ігоря Белянського в Ризі) в класі «С» другими, після Юріса Бауманіса і Бейрута Строде , були саме Ніна й Олег. Вадим уже перейшов у клас «В» і був суддею цього конкурсу. Третє місце посіла теж його пара - Сергій Бритвін і Марина Шевченко.
Вихід із скрутного становища знайшовся. У той час колектив Вадима нараховував сім пар, і була в нього дівчина Оля Боровєєва, одного з них зросту, навіть трохи вища, прекрасно складена. Вадимові здавалося, якщо стати в пару з партнеркою високого зросту, то й пара на вигляд буде вищою. Тоді це було досить модно: пар одного зросту було багато - Чекоткіни, Попови, Симонови, Давидовські... Відтак разом з Олею Боровєєвой він і протанцював протягом року, не програвши жодного турніру.
Так сталося, що Ольга теж вирішила вийти заміж і докорінно змінити свою долю. У вересні Вадим знову постав перед фактом. На його черговий семінар мали приїхати Симонова з Ленінграда, а йому ні з ким танцювати. Вкотре допоміг випадок: партнер Ніни Маршевої - Олег Федоров, вступає у Ленінградське вище військове училище. Та невдовзі Вадим дізнається, що його провідна танцівниця, залишившись без партнера, теж збирається кудись їхати. Тоді він і запропонував Ніні стати партнерами. А вирішальним виявилося слово Юрія Симонова, який сказав, що партнерка дуже гарна, і пара дуже гармонійна. Вітоді саме вона його остання й найулюбленіша партнерка.
Саратовський театр опери та балету

З особистого

День одруження Вадима Єлізарова та Ніни Маршової (3 червня 1977 р., м. Саратов)
Вадим Альбертович розповідає: «Ніна Маршева - моя друга дружина. Першу дружину також звали Ніна. У 1970 році вона мені подарувала двійняток: хлопчика і дівчинку. Захоплюючись книгою «Денис Давидов», сина вирішив назвати Денисом, а доньку - Наталею. З цими іменами діти прожили тиждень, а потім десь почув, що ім'я дітей-двійняток має бути на ту ж саму букву. Терміново довелося шукати жіноче ім'я на «Д». З усіх імен, про які знали я та дружина, вибрав Діана. До речі, за грецької міфологією Діана - це богиня полювання, а за давньоєврейської - це особа з дуже сильним характером, владна, котра власна розпоряджатися своєю долею. Та трапилося так, що наш шлюб не був тривалим.
В 1977 року я одружився вдруге, на Ніні Маршовій. Мої діти приїжджали щоліта до нас, в Севастополь, й жили з нами. А після того, як їм сповнилося 10 років, то спочатку Денис перебрався до нас назавжди, а пізніше, через рік, і Діана. Жили - не тужили, усі в однокімнатній квартирі. Якось і місця вистачало. Природно, всі мої діти танцювали. Вони не могли не танцювати, тому що це спосіб нашого життя. Ми без кінця говорили про танці, спільно проводили репетиції, їздили на концерти і т.д.
Був момент, коли ми вирішили проставити Дениса й Діану в пару. Але з цієї витівки нічого не вийшло. Вони не могли жити одне без одного, втім, і танцювати разом не могли. Я взагалі вважаю, що брат і сестра як бальна пара - це протиприродно. В танці криється інше - взаємини чоловіка й жінки.
Діана танцювала непогано. Разом із партнером, Сергієм Гриньовим мала гарні результати. Проте, у силу життєвих обставин її танцювальна кар'єра закінчилася дуже швидко.
А от Денис танцював, на мій погляд, дуже добре й довго. У його кар'єрі була спочатку Іра Буяльська, потім Наталя Паніна, а потім Лєночка Канищева, життя якої трагічно обірвалося. Саме ця дівчина якнайкраще розуміла Дениса, іншими словами - була його «половина». Остання партнерка Дениса - Наталія Єлізарова (Мигунова). Вони стали першою українською парою, що потрапила в чвертьфінал на «Інтернешнл». На ті часи це був нечуванний результат: жодна із пар навіть із Росії цього не добилася. До речі, суддів з України там теж не було.
Доля склалася так, що Денис з Наташею розлучилися, спочатку як танцювальний дует, а потім ... і в житті. Згадувати про це не дуже приємно, але, я вважаю, щоб там не трапилося, але людина завжди повинна залишатися Людиною. Ось і Денис, у якого від природи талант постановника, продовжував допомагати мені в театрі. Лексика в численних номерів - це його робота. Один з його яскравих здобутків у нашому репертуарі - це номер «Іспанія».
А в жовтні 1981 Ніна подарувала мені сина, Сашка. Природно, він теж почав танцювати, буквально з пелбшок. Зараз Олександр - заслужений артист України, провідний соліст мого театру; одружений з надзвичайно вродливою і талановитою Наталією Івановою.

 



Обновлен 06 авг 2012. Создан 15 дек 2010