Переворачивая страницы биографии (часть 3)

 

Переворачивая страницы биографии (часть 3)

Елизаров, Севастополь, бальный танец, формейшн, театр



Феномен «Виктории»

Однажды во время конкурса танца в Донецке к Вадиму и Нине Елизаровым подошла известный педагог – София Владимировна Тимофеева. Она была невысокого роста, интересная как личность. Сказала, что слышала про нашу пару очень много, хочет познакомиться ближе, и пригласила провести лето в своем родном Севастополе. При этом предложила соединить приятное с полезным, то есть отдохнуть на море, а заодно  поработать с ее коллективом «Бриз», поскольку сама собиралась в декретный отпуск. А еще внесла предложение – в конце лета, за результатами семинара, провести конкурс.

Елизаровых все это очень заинтересовало, в частности, сбывалась давняя мечта Вадима – побывать в Севастополе. В детстве он много раз отдыхал с родителями в Ялте, Алупке, Алуште, но в этом городе не был. Мечту поехать туда «распалил» сосед по квартире в Саратове, который показывал Вадиму свои бывшие фотографии: огромные корабли, прекрасные ландшафты…

Все с Ниной обдумали, и приняли предложение Софии Владимировны. Осенью 1977 года Вадим Елизаров организовал занятия с любителями бального танца «Кому за 30», что стало рождением сеньоров в Саратове. Приехали в Севастополь в начале лета 1977 года.

А. Елизаров и Н. Иванова – обладатели Кубка мира – 2006 за версией IDU и чемпионы Украины за версией СГОСТа (фото 1)

День свадьбы А. Елизарова и Н. Ивановой (2006 г.) (фото 2)

Коллектив танца Тимофеевой базировался в городском Доме культуры, красивом историчном здании; в прошлом в храме Петра и Павла (сегодня храм обновленный). Для молодой пары наняли квартиру, почти напротив храма. Жили они с хозяйкой квартиры, в маленькой комнате, где категорично запрещалось готовить пищу. Но молодоженов это не перенимало. Они только поженились, у них медовый месяц, и все казалось прекрасным и удивительным. Севастополь – это неимоверно светлый город, а еще – вишня, фрукты, море. Тут сбывались мечты. Вадим с ластами и маской обследовал чуть ли не все дно возле побережья. Нина всегда была рядом. Потом купили электрическую плитку и, тайно от хозяйки, готовили нехитрые завтраки.

Началась активная работа с севастопольским коллективом. Работали три месяца. В составе коллектива входило много способных, красивых молодых людей, которые раньше, а может и никогда не работали над собой настолько серьезно, как Нина и Вадим. Новые тренеры привнесли много нового материала, подробно разбирались в технике танца, предлагали интересные, смелые вариации. Вадиму и Нине, конечно, хотелось показать себя с самой лучшей стороны. В их карьере такого продолжительного семинара еще не было (обычно семинар проходил 7-10 дней)

И вот, на водной станции Краснознаменного Черноморского флота, рядом с Графской пристанью, настало время проведения конкурса бального танца всесоюзного уровня. На небольшом пирсе постелили плиты ДВП: тогда такое покрытие считалось самым лучшим. Прибыли пары с России, Молдовы, Украины, даже с Далекого Востока. На показательные выступления Вадим пригласил Елену и Александра Чекоткиных из Москвы. Они с Ниной тоже брали в них участие. Алена с Сашей танцевали первого дня стандарт, а второго – латину, а Вадим с Ниной – наоборот. В качестве судей приехали их любимые тренеры Антс и Мали Таель, которых севастопольцы постарались принять на высшем уровне.

Конкурс прошел блестяще. Было все: огромное количество зрителей и молодежи, интерес судей, связей массовой информации, телевиденье. Открытая площадка на 2000 зрителей – и ни одного свободного места.  Тогда в «С» классе победили Виктор и Наталья Решетниковы (это была лучшая пара Вадима из Саратова; сегодня это одни из ведущих педагогов России), а в классе «В» - Александр Босов со своей обворожительной партнершей. На радость Вадиму и Нине достаточно убедительно выступили и севастопольские пары.

Самое главное то, как конкурс обозначился на дальнейшей судьбе пары Елизаровых. Присутствующим на нем секретарю Нахимовского района партии Н.Г. Шкариной и генеральному директору Севастопольского морского завода В.И.  Подбельцеву настолько пришлось? по душе это мероприятие, что они предложили Вадиму и Нине: «А не могли бы Вы поработать у нас, в Севастополе?». На такой поворот событий молодожены не ожидали, ведь у них есть интересная работа в Саратове. Но город – заворожил. Тогда Вадим сказал такую фразу: «Жизнь дается человеку один раз, и прожить ее надо в Крыму». В конце концов Вадим с Ниной решили, что если завод выделит жилье, то согласятся на переезд.

После этого они вернулись в Саратов к своему клубу. А в 1978 году, в апреле месяце, пришла телеграмма с Севастополя: «Срочно приезжайте. Завод дает квартиру». Правда, ставилось условие: чтобы получить квартиру, кого-то из супругов надо оформить на заводе. Пришлось Нину заявить в качестве дворника: шесть лет она значилась на этой должности. Зато они имели служебную однокомнатную квартиру, на проспекте Победы, которая через 10 лет перешла в их собственность. Счастье обрести собственный угол было так велико, что тесноты не чувствовалось, даже когда появились дети. Позже завод улучшил условие супружеской пары Елизаровых и выделил им двухкомнатную квартиру на краю Севастополя. Это было уже своего рода признанием. Они были бесконечно счастливы. Вот так танцевальная пара из Саратова – Вадим и Нина Елизаровы – осели в Севастополе. Они никогда не жалели за этим, и не жалеют.

В 1978 году на базе Севастопольского Морского завода им. Серго Орджоникидзе (позднее преобразованного в культурный комплекс "Корабел") они создали спортивно–танцевальный клуб «Виктория». А на базе клуба «Виктория» в 2000 году появился Севастопольский театр танца. В период развала страны и Севастопольского Морского завода, последние 5–6 лет Елизаровы работали в неотапливаемом здании, тогда их пригласила во Дворец пионеров Валентина Александровна Сытник. С тех пор они находятся там. Сначала они работали под ее началом, а 17 декабря 1999 года было принято решение главой города Л.Д. Жунько о создании Театра танца на базе Дворца пионеров. Им отдали спортивный зал.

Коллектив «Виктория» тогда очень много гастролировал. В основном выезжал в Западную Германию. Однажды «Виктория» прибыла с показательными выступлениями в город Хузум (между Гамбургом и Килем) на приглашение немецкого специалиста – Торнстона Принца. Тут завязались дружеские отношения с коллективом «Людвигсбург» (неоднократным чемпионом Европы и мира), с которым много выступали. Немецкие танцоры пригласили погостить наших к себе, в Людвигсбург, и сами приезжали в Севастополь. Дали несколько концертов в Крыму, посетили Москву.

Эти первые поездки, которые организовал президент танц-клуба «Людвигсбург» Хорст Фройшер, и поныне вспоминаются с приятностью. Хотя, через много лет Вадим Альбертович признается, что ему тогда не раз бывало стыдно за поведение наших танцоров. Сегодня это тяжело объяснить. Но тогда… они были постоянно голодные и нищие. Попали в Германию, а тут словно рай, будто сказка. Тяжело было сдерживаться ели так ели, пили так пили! Люди его поколения помнят пустые полки наших магазинов, очереди за разным дефицитом и т.д. А тут такой достаток!

После огромного успеха севастопольцев с программой «Виктория», в основу которого положен сюжет «Ромео и Джульетта» – Монтекки и Капулетти (впервые они выступили с нею в Осло, в Норвегии, в 1989 году), про их коллектив заговорили Вов всем мире. В Осло был Чемпионат Европы. Соревновались 24 команды. «Викторию» сразу включили в финал. Елизаровы стали четвертыми в Европе. Это был грандиозный успех, ведь в соревнованиях формейшн Украина еще не одного раза не имела такого результата. Но что интересно, Вадим Елизаров впервые в истории таких выступлений поделил команду: 4 пары условно были Монтекки, остальные 4 – Капулетти. За правилами соревнований одежда должна быть одного цвета. Украинцы придержались правил, но костюмы имели разное обрамление: одни – серебреное, а другие – золотое. Особенно ярко это выражалось на фоне черного бархата.

Надо отметить, что мир принял это нововведение с огромным интересом. Но, как всегда, на родине его категорично не воспринимали, и соперники «Виктории» постоянно упрекали Вадима в том, что его подобные поступки не за правилами, так делать нельзя.

В Норвегии техническую комиссию возглавлял Тронхард – один из специалистов IDSF. Сначала «Викторию» он всерьез не воспринимал: ну, приехали участники из СССР, с какого-то там Севастополя. Когда же увидел «Викторию» на репетиции, мнение изменилось. Начались разговоры, что приехала достаточно сильная команда, с необычной программой, с очень хорошей экспрессией, динамикой и она может оказаться для всех команд серьезным конкурентом. А тогда безоговорочными претендентами на победу были две команды – «Бременхафен» и «Вельберт». На третье место претендовала именно команда Норвегии. Вероятно, со взгляда на это Тронхард очень предвзято проанализировал техническую репетицию «Виктории», отметивши, что продолжительность выступления должна составлять 6 минут, а они перебрали лимит, аж… на 15 секунд. И заявил: «У вас 15 секунд лишних. Вы должны решить эту проблему: сэкономьте время на хореографии». Но как же это сделать? Любой специалист знает, «отрезать» что-то от поставленного на музыку – все испортить. Осталось только одно – ускорить быстроту исполнения! Вадим, волнуясь, спросил группу: «Справимся?». Все ответили: «Справимся!». И они справились! Станцевали эту композицию на «Ура!» - просто блестяще. Тогда про них заговорили в прессе, показали по телевиденью.

На следующий год уже появилось приблизительно восемь формейшенов с конкретными темами, а до этого было только синхронное танцевание. Коллектив «Бременхафен» поставил нечто другое, чем мы – «Вестсайдовскую историю», хотя темы очень подобны. И снова было две команды, четыре костюма одного цвета и четыре другого, при этом, никаких проблем.

Вадима Елизарова, как специалиста с формейшн, приглашали работать в разные города Советского Союза. Вот только в Украине от таких предложений он отказывался. Но однажды все таки согласился сделать постановку для коллектива из Кременчуга. Когда он приехал и посмотрел, на что способен коллектив, то стало грустно: уровень техничной подготовки был слишком низким. Но Вадим, как всегда, отнеся к делу профессионально. Он решил отойти от быстрой хореографии, а предложил крайне простую и четкую, что не буйствовала технично сложными вещами – латиноамериканскую программу. Самое интересное то, что этот коллектив тоже назывался «Виктория».

В 1990 году «Виктория» стала последним чемпионом СССР.

«Мне настолько запомнился этот турнир. Соревнований проходили в Вильнюсе в тот момент, когда случилось страшное землетрясение в Армении. По всей стране был объявлен траур. Естественно, проводить какие–то мероприятия было нельзя. Но так как на чемпионате собрало огромное количество спортсменов, по две–три команды со всех республик, то решено было проводить его без зрителей и без аплодисментов. Естественно, ни у кого не было настроения, танцевать было ужасно тяжело».

Кроме соревнований, «Виктория» охотно брала участие и в показательных выступлениях. В коллективе всегда что-то придумывали, то есть занимались не только спортом. Мало того, Вадим Альбертович уверенный, что если говорить про создание великой спортивной танцевальной школы, то обязательно надо создать условия, чтобы каждый член коллектива мог выразить себя, чувствовал себя нужным и непреодолимым. Вот так и появился знаменитый формейшн, когда 8 пар – 16 человек чувствуют себя равными, потому что делают одно общее дело, потому что они в команде. А команда тем и отличается от индивидуального спорта, в котором если ты первый, то первый, а если нет, то ты никто.

Уровень показательных выступлений «Виктории» высоко оценили в танцевальном мире. Для показа мастер-класса ее часто приглашали руководители танцевальных клубов. Как-то «Викторию» с показательными выступлениями взяла участие в открытом первенстве Нидерландов. В программе «Open Dutch» были и чемпионы мира Донни Бернс и Гейнор Фейвезер. Казалось бы, какие же тут показательные выступления, когда рядом такие знаменитости? Однако, они танцевали формейшн «Happy Birthday», «Ретро». И снова успех. Организатор соревнований Марсель де Райк подарил всему коллективу спортивные костюмы с символикой его танцевальной школы.

Именно на этом конкурсе «Викторию» пригласила к себе Розе де Лайн – руководитель танцевальной школы с города Брюгге (Бельгия). Все согласились, и поехали. Коллектив поселили в яхт-клубе, где тренировались спортсмены-весловщики. На втором этаже клуба был небольшой отель, под ним – спортивное кафе, в котором каждый вечер собиралась интересна молодежь. После таких выступлений в школе Розы де Лайн, «Виктории» пришло необычное предложение одного из сотрудников местного муниципалитета: выступить не где-нибудь, а в тюрьме, причем в мужском и женском секторах. Надо отметить, что эта тюрьма – самая современная. Камеры в ней были на то время лучшими, чем комнаты в наших отелях! А кормили как! Первое блюдо из трех наименований и т.д.

А. Елизаров, Н. Иванова, В. Елизаров (Канада 2007) (фото 3)

Заключенные воспринимали каждый номер – невероятно. Но самый большой сюрприз ждал на «Викторию» в женской тюрьме. Парни не учли некоторые нюансы, например, показали номер «Мужское танго», когда танцевали одни мужчины. Мало того, они надели пиджаки на голое тело. И вот тут началось. Женщины полезли на сцену. Охранники пытались их урезонить. Наши перепугались, потому что начался беспорядок. Охрана еле их успокоила, и концерт продолжился. На счастье, все закончилось благополучно.

Выступлений было огромное количество. «Виктории» аплодировали зрители Голландии, Бельгии. В Баден-Бадене на «Сити-Бал» их пригласил Хуберт Шармер. Это был настоящий бал по случаю первого выпуска его школы. Дело в том, что на Западе самые распространенными есть школы не спортивных, а народных танцев. Именно они есть основой бизнеса большинства педагоги. Спортивные танцы никто не культивирует, а появление красивой конкурсной пары – это вообще событие для страны. Такую пару охраняют, лелеют. Тренеры же озабочены тем, чтобы люди получали радость от танцев. У нас же, в каждом клубе, должно вырасти 150 чемпионов. Потом появляются 100 федераций, и в каждой свои чемпионы, к несчастью с невысокими спортивными результатами.

Вадим Альбертович очень благодарен Хуберту Шармеру за гостеприимство, приятные воспоминания про Швейцарию. Это очень красивая страна, приветливые люди. На то время в Швейцарии был один ресторан на 16 жителей. С юмором он так вспоминает это время: «Я никогда и нигде не видел такого количества ресторанов. У меня сложилось впечатление, что в Швейцарии все только и делают, что едят, едят, едят…».

Однажды позвонили молодые продюсеры с Германии. Сказали, что они уже в Севастополе, и хотят сделать шоу, в основу которого положено лексику бального танца. Эти люди жили танцами, развивали ее творческую сторону. Увидев выступления «Виктории», они едва сдерживались от радости, потому что нашли именно то, что и искали. Пришлось серьезно поработать. Общее шоу получило название «Фантастика».

Подчеркнем, что раньше никто ничего подобного еще не ставил. Знаменитое шоу «Сожги паркет» появилось через полтора года после елизаровского. Его организаторы посещали концерты «Виктории» в Германии и снимали всю их программу. Так эта идея была «содранная». И все Вадим Альбертович относится к «Спали паркет» хорошо: «Это прекрасная работа. Ее поставил профессиональный балетмейстер-хореограф. Я в восторге от того, что вообще такое случилось. Прекрасно, что они нашли инвестора в лице Элтона Джона. Готовили это шоу в Австралии. Главными действующими лицами в них выступала знаменитая Австралийская пара латинистов Гилкенсон и Петра Роби, а также задействованные ведущие танцевальные пары с разных стран».

Но вернемся к шоу от «Виктории». Вместе с немецкими продюсерами началось наработка структуры концертов на тему «Танец вокруг света». При этом решили показать Англию (формейшн в стиле «Биттлз»), Америку («Нью-Йорк» и рок-н-ролл), Бразилию, Кубу, Испанию, Аргентину… были задействованы все ритмы, какие лежат в основе бальной хореографии. За неделю до начала гастролей по Германии приехала «Виктория», провели репетиции, много работали. Будучи на гастролях в Германии, немецкая продюсерская фирма "Эмпайер" предложила для исполнения восточного танца немецких танцоров, которые в ходе гастролей были заменены севастопольскими исполнителями. Артистки будущего театра танца Вадима Елизарова две недели осваивали азы восточных танцев у Сабины, создателя немецкой школы восточного танца. Затем Сабина еще на месяц приехала в Севастополь и технически подготовила ребят. По окончании мастер — класса был поставлен восточный номер «Восток», он в спектакле «Избранное» Театра танца. Всего было 50 танцоров и 36 человек обслуживающего персонала. Немцы покрыли все финансовые затраты, но и они не остались в проигрыше. В Германии в 1999 году состоялись: 4 огромные тура, каждый по 20 с лишним концертов. Шоу собирало полные залы, больше чем на 2000 мест. Только в «Фридрих штадт палас» в Берлине прошли 5 концертов подряд, и люди стояли в очередях, чтобы попасть на спектакль.

Концерты организовали в двух отделениях. Ведущими солистами выступали Денис и Наталья Елизаровы (в латиноамериканских танцах), и Роман и Татьяна Ванишевы (в европейской программе). Программа, по мнению Вадима Альбертовича, оказалась удачной, потому что зритель воспринимал все с восторгом. На преогромный жаль, на этом все закончилось. Буквально за неделю до завершение гастролей, немецкие продюсеры поссорились. Гастроли отменили, хотя все билеты были распроданы. Однако именно эта программа оказалась нарезным камнем в создании на базе «Виктории» Театра танца.

 

Рецензия

Золотой переплет

В любой сфере художественной деятельности есть свои достижения. Но главным преимуществом произведений искусства есть их неповторимость, оригинальность и необычность. Всем этим качествам соответствует творчество Вадима Елизарова. Наконец, все мы знаем, кто такие Кармен, Квазимодо или Елиза Дуллитл. Однако их воплощение в елизаровском театре имеет таинство той неповторимости, когда в незнакомом проглядывается узнаваемое.

Вадима Елизарова и его театр я знаю ровно столько лет, сколько он существует. И если, как говорят, стиль – это человек, то стиль Елизарова – это глубокая внутренняя концентрация энергии за лаконичной внешностью выразительности при этом и он сам, как личность, режиссер и хореограф, и все его спектакли крайне зрелищны и ярко эмоциональные. При непосредственном общении с ним всегда создается ощущение огромного творческого потенциала, спрятанным за внешне незаметной и несуетливой манерой поведения. Какой парадокс – неэксцентричный и даже аскетический в проявлении своих чувств, он создает спектакли настолько напряженной экспрессии, такого бурного темперамента, что просто диву даешься – «как это происходит?!» И при этом, отметьте, все четко выверенное, рассчитанное и гармоничное. Вот уже воистину – он алгеброй гармонию вывел.

Существуют три близких за характером творческой деятельности профессии – дирижер, режиссер, хореограф. И если сравнивать Елизарова с его коллегами по различному спектру искусств, то насчет дирижера он, на мой взгляд, ближе, скажем, до Евгения Мравинского, или до Владимира Спивакова, а в области режиссуры он больше близкий к Анатолию Эфросу и Олегу Ефремову, чем к Всеволоду Мейерхольду или Юрию Любимову.

Понятно, эти соотношения достаточно условные, но я хотел бы, чтобы читатели (и зрители), незнакомые лично с Вадимом Альбертовичем, словно ощущали качество его творческого темперамента, который так ярко раскрывается в его спектаклях. На паркете, как принято у них называть сценическую площадку, правят его величество танец, ее величество музыка и объединяющее их душевное движение, что называется вдохновением прекрасного маэстро Вадима Альбертовича Елизарова.

Заслуженный деятель искусств Украины А. Ясногородский

 

УДК 792(09) ББК 85.32 Художественное издание Решетило Владимир Михайлович

Театр танца Вадима Елизарова

Редактор Александр Иваницкий Корректор Ирина Медина

Макет и компьютерная верстка Дизайн-студия «Коваль»

Т 29 Решетило В.М.

Театр танца Вадима Елизарова. – К.: АДЕФ-Украина, 2008. – 272 с.

ISBN 978-966-187-016-0

Книга рассказывает о уникальном хореографическом театре, в основу которого положена лексика бального танца.

Высветлено историю создания театра, творческие достижения его основателя – народного артиста Украины, заслуженного работника культуры АРК Вадима Елизарова, проиллюстрировано фрагменты самых ярких хореографических спектаклей.

Для широкого круга зрителей.

Подписано для печати 10.10.2008.

Формат 60*90/8. (220*290 мм) Язык: Украинский, английский.

Бумага меловая. Печать офсетный.

Ум. печать. стр. 34,0. Зам. № 417.

01030, г. Киев, ул. Б. Хмельницкого,  32, оф. 40А Тел.: (044) 284-08-60, факс: (044) 284-08-59

-------------------------------------------------------------------------------

Феномен «Вікторії»



Одного разу під час конкурсу танцю у Донецьку до Вадима й Ніни Єлізарових підійшла відомий педагог - Софія Володимирівна Тимофєєва. Вона була невисокого зросту, цікава як особистість. Сказала, що чула про нашу пару дуже багато, хоче познайомитися ближче, та запросила провести літо у своєму рідному Севастополі. При цьому запропонувала поєднати корисне з приємним, тобто відпочити на морі, а заодно попрацювати з її колективом «Бриз», оскільки сама збирається в декретну відпустку. А ще внесла пропозицію - наприкінці літа, за підсумками семінару, провести конкурс.
Єлізарова все це дуже зацікавило, зокрема, збувалася давня мрія Вадима - побувати в Севастополі. У дитинстві він багато раз відпочивав з батьками у Ялті, Алупці, Алушті, але в цьому місті не був. Мрію поїхати туди «розпалив» сусід по квартирі в Саратові, який показував Вадиму свої колишні фотографії: великі кораблі, прекрасні ландшафти...
Все з Ніною обміркували, і прийняли пропозицію Софії Володимирівни. Приїхали в Севастополь на початку літа 1977 року.
Колектив танцю Тимофєєвої базувався в міському Будинку культури, красивій історичній будівлі; в минулому у храмі Петра й Павла (сьогодні храм відновлений). Для молодої пари найняли квартиру, майже навпроти храму. Жили вони з власницею квартири, у маленькій кімнатці, де категорично заборонялося готувати їжу. Але молодят це не переймало. Вони щойно одружилися, у них медовий місяць, і все здавалося прекрасним і дивним. Севастополь - це неймовірно світле місто, а ще - вишня, фрукти, море. Тут збувалися мрії. Вадим з ластами й маскою обстежив мало не все дно біля узбережжя. Ніна завжди була поруч. Потім купили електричну плитку й, потайки від господарки, готували нехитрі сніданки.
Почалася активна робота з севастопольським колективом. Працювали три місяці. До складу колективу входило багато здібних, гарних молодих людей, які раніше, а може й ніколи не працювали над собою настільки серйозно, як Ніна й Вадим. Нові тренери привнесли багато нового матеріалу, докладно розбиралися в техніці танцю, пропонували цікаві, сміливі варіації. Вадимові й Ніні, звичайно, хотілося показати себе з найкращої сторони. У їхній кар'єрі такого тривалого семінару ще не було (зазвичай семінар відбувається 7-10 днів)
І ось, на водній станції Червонопрапорного Чорноморського флоту, поруч із Графською пристанню, настав час проведення конкурсу бального танцю всесоюзного рівня. На невеликому пірсі послали плити ДВП: тоді таке покриття вважалося найкращим. Прибутки пари з Росії, Молдови, України, навіть з Далекого Сходу. На показові виступи Вадим запросив Олену й Олександра Чекоткіних з Москви. Вони з Ніною теж брали в них участь. Олена із Сашком танцювали першого дня стандарт, а другого - латину, а Вадим з Ніною - навпаки. У якості суддів приїхали їхні улюблені тренери Антс і Малі Таель, яких севастопольці постаралися прийняти на вищому рівні.
Конкурс пройшов блискуче. Було все: величезна кількість глядачів і молоді, інтерес суддів, засобів масової інформації, телебачення. Відкрита площадка на 2000 глядачів - і жодного вільного місця. Тоді в «С» класі перемогли Віктор та Наталя Решетнікови (це була найкраща пара Вадима із Саратова; сьогодні це одні із провідних педагогів Росії), а в класі «В» - Олександр Босов зі своєю чарівною партнеркою. На радість Вадима та Ніни досить переконливо виступили і севастопольські пари.
Найголовніше те, як конкурс позначився на подальшій долі пари Єлізарових. Присутнім на ньому секретарю Нахімовського району партії Н.Г. Шкарін й генеральному директору Севастопольського морського заводу В.І. Подбельцеву настільки припав до вподоби цей захід, що вони запропонували Вадиму й Ніні: «А чи не хочете Ви працювати у нас, у Севастополі?». На такий поворот подій молодята не очікували, адже у них є цікава робота в Саратові. Але місто - зачарувало. Тоді Вадим сказав таку фразу: «Життя дається людині один раз, і прожити його треба в Криму». Врешті решт Вадим з Ніною вирішили, що якщо завод виділить житло, то погодяться на переїзд.
Після цього вони повернулися в Саратов до свого клубу. А у 1978 році, у квітні місяці, прийшла телеграма із Севастополя: «Терміново приїздіть. Завод дає квартиру ». Правда, ставилася умова: щоб одержати квартиру, когось з подружжя треба оформити на заводі. Довелося Ніну заявити в якості двірника: шість років вона значилася на цій посаді. Зате вони мали службову однокімнатну квартиру, яка через 10 років перейшла у їхню власність. Пізніше завод поліпшив умова подружньої пари Єлізарових і виділив їм двокімнатну квартиру на краю Севастополя. Вони були безмежно щасливі. От так танцювальна пара з Саратова - Вадим і Ніна Єлізарови - осіли в Севастополі. Вони ніколи не жалкували за цим, й не жалкують.
Колектив «Вікторія» тоді дуже багато гастролював. Здебільшого виїжджали до Західної Німеччини. Одного разу «Вікторія» прибула з показовими виступами в місто Хузум (між Гамбургом і Кілем) на запрошення німецького спеціаліста - Торнстона Принца. Тут зав'язалися дружні відносини з колективом «Людвігсбург» (неодноразовим чемпіоном Європи і світу), з яким багато виступали. Німецькі танцюристи запросили погостювати наших до себе, у Людвігсбург, і самі приїжджали в Севастополь. Дали кілька концертів в Криму, відвідали Москву.
Ці перші поїздки, які організував президент танц-клубу «Людвігсбург» Хорст Фройшер, й понині згадуються з приємністю. Хоча, через багато років Вадим Альбертович признається, що йому тоді не раз бувало соромно за поведінку наших танцюристів. Сьогодні це важко зрозуміти. Але тоді ... вони були постійно голодні й злиденні. Потрапили в Німеччину, а тут ніби рай, ніби казка. Важко було стримуватися їли так їли, пили так пили! Люди його покоління пам'ятають порожні полиці наших магазинів, черги за різними дефіцитом і т.д. А тут такий достаток!
Після величезного успіху севастопольців з програмою «Вікторія», в основу якої покладено сюжет «Ромео і Джульєтта» - Монтеккі і Капулетті (вперше вони виступили з нею в Осло, в Норвегії, у 1999 році), про їх колектив заговорили в усьому світі. В Осло був Чемпіонат Європи. Змагалися 24 команди. «Вікторію» відразу включили до фіналу. Єлізаровці стали четвертими в Європі. Це був грандіозний успіх, адже в змаганнях формейшн України ще жодного разу не мала такого результату. Але що цікаво, Вадим Єлізаров уперше в історії таких виступів поділив команду: 4 пари були умовно Монтеккі, решта 4 - Капулетті. За правилами змагань одяг повинен бути одного кольору. Українці дотрималися правил, але костюми мали різне обрамлення: одні - срібне, а інші - золоте. Особливо яскраво це виражалося на тлі чорного оксамиту.
Треба зазначити, що світ сприйняв це нововведення з великим інтересом. Але, як завжди, на батьківщині його категорично не сприймали, і суперники «Вікторії» постійно дорікали Вадиму в тому, що його подібні вчинки не за правилами, так робити не можна.
У Норвегії технічну комісію очолював Тронхард - один з фахівців IDSF. Спочатку «Вікторію» він всерйоз не сприймав: ну, приїхали учасники з СРСР, з якогось там Севастополя. Коли ж побачив «Вікторію» на репетиції, думка змінилася. Почалися розмови, що приїхала досить сильна команда, з незвичайною програмою, з дуже гарною експресією, динамікою й вона може виявитися для всіх команд серйозним конкурентом. А тоді незаперечними претендентами на перемогу були дві команди - «Бременхафен» і «Вельберт». На третє місце претендувала саме команда Норвегії. Ймовірно, з погляду на це Тронхард дуже упереджено проаналізував технічну репетицію «Вікторії», відзначивши, що тривалість виступу повинна становити до 6 хвилин, а вони перебрали ліміт, аж... на 15 секунд. І заявив: «У вас 15 секунд зайвих. Ви повинні вирішити цю проблему: зекономте час на хореографії». Але як же це зробити? Будь-який фахівець знає, «відрізати» щось від поставленого на музику - все зіпсувати. Залишилося тільки одне - прискорити швидкість виконання! Вадим, хвилюючись, запитав групу: «Упораємося?». Всі відповіли: «Упораємося!». І вони впоралися! Станцювали цю композицію на «Ура!» - просто блискуче. Тоді про них заговорили в пресі, показали по телебаченню.
На наступний року вже з'явилося приблизно вісім формейшенов з конкретними темами, а доти було тільки синхронне танцювання. Колектив «Бременхафен» поставив дещо інше, ніж ми - «Вестсайдську історію», хоча теми дуже схожі. І знову було дві команди, чотири костюма одного кольору і чотири іншого, при цьому, жодних проблем.
Вадима Єлізарова, як фахівця з формейшн, запрошували працювати в різні міста Радянського Союзу. Ось тільки в Україні від таких пропозицій він відмовлявся. Але одного разу все таки погодився зробити постановку для колективу із Кременчука. Коли він приїхав і подивився, на що здатний колектив, то стало сумно: рівень технічної підготовки був занадто низьким. Але Вадим, як завжди, поставився до справи професійно. Він вирішив відійти від швидкісної хореографії, а запропонував гранично просту і чітку, що не буяла технічно складними речами - латиноамериканську програму. Найцікавіше те, що цей колектив теж називався «Вікторія».
Окрім змагань, «Вікторія» охоче брала участь і в показових виступах. У колективі завжди щось придумували, тобто займалися не тільки спортом. Мало того, Вадим Альбертович переконаний, що якщо говорити про створення великої спортивної танцювальної школи, то обов'язково треба створити умови, щоб кожний член колективу міг виразити себе, відчувався потрібним і нездоланним. Ось так і виник знаменитий формейшн, коли 8 пар - 16 чоловік почуваються рівними, бо роблять одну спільну справу, бо вони в команді. А команда тим і відрізняється від індивідуального спорту, в якому якщо ти перший, то перший, а якщо ні, то ти ніхто.
Рівень показових виступів «Вікторії» високо оцінили в танцювальному світі. Для показу майстер-класу її часто запрошували керівники танцювальних клубів. Якось «Вікторія» з показовими виступами взяла участь у відкритій першості Нідерландів. У програмі «Open- Dutch» були й чемпіони світу Донні Бернс і Гейнор Фейвезер. Здавалося б, які ж тут показові виступи, коли поруч такі знаменитості? Однак, вони танцювали формейшн «Happy Birthday», «Ретро». І знову успіх. Організатор змагань Марсель де Райк подарував всьому колективу спортивні костюми з символікою його танцювальної школи.
Саме на цьому конкурсі «Вікторію» запросила до себе Розі де Лайн - керівник танцювальної школи з міста Брюгге (Бельгія). Усі погодилися, і поїхали. Колектив поселили в яхт-клубі, де тренувалися спортсмени-веслувальники. На другому поверсі клубу був невеликий готель, під ним - спортивне кафе, у якому щовечора збиралася цікава молодь. Після кількох виступів у школі Рози де Лайн, «Вікторії» надійшла надзвичайна пропозиція від одного зі співробітників місцевого муніципалітету: виступити не де-небудь, а у в'язниці, причому в чоловічому і в жіночому секторах. Треба зазначити, що ця в'язниця - надсучасна. Камери в ній були на той час кращими, ніж кімнати в наших готелях! А годували як! Перше блюдо з трьох найменувань і т.д.
Ув'язнені сприймали кожен номер - неймовірно. Але найбільший сюрприз чекав на «Вікторію» у жіночій в'язниці. Хлопці не врахували деякі нюанси, наприклад, показали номер «Чоловіче танго», коли танцювали одні чоловіки. Мало того, вони наділи піджаки на голе тіло. І отут почалося. Жінки полізли на сцену. Охоронці намагалися їх урезонити. Наші перелякалися, тому що почався безлад. Охорона ледве всіх заспокоїла, і концерт продовжився. На щастя, усе закінчилося благополучно.
Виступів була величезна кількість. «Вікторії» аплодували глядачі Голландії, Бельгії. У Баден-Бадені на «Сіті-Бал» їх запросив Хуберт Шармер. Це був справжній бал з приводу першого випуску його школи. Справа в тому, що на Заході найпоширенішими є школи не спортивних, а народних танців. Саме вони є основою бізнесу більшості педагоги. Спортивні танці ніхто не культивує, а поява гарної конкурсної пари - це взагалі подія для країни. Таку пару оберігають, плекають. Тренери ж переймаються тим, щоб люди одержували радість від танців. У нас же, в кожному клубі, повинно вирости 150 чемпіонів. Потім з'являються 100 федерацій, і в кожної свої чемпіони, нажаль з невисокими спортивними результатами.
Вадим Альбертович дуже вдячний Хуберту Шармеру за гостинність, приємні спогади про Швейцарію. Це дуже гарна країна, привітні люди. На той час в Швейцарії був один ресторан на 16 жителів. З гумором він так згадує цей час: «Я ніколи і ніде не бачив такої кількості ресторанів. У мене склалося враження, що в Швейцарії всі тільки й роблять, що їдять, їдять, їдять ...».
Одного разу зателефонували молоді продюсери з Німеччини. Сказали, що вони вже в Севастополі, і хочуть зробити шоу, в основу якого покладено лексику бального танцю. Ці люди жили танцями, розвивали їх творчу сторону. Побачивши виступи «Вікторії», вони ледь стримувалися від радості, бо знайшли саме те, що й шукали. Довелося серйозно попрацювати. Спільне шоу отримало назву «Фантастика».
Підкреслимо, що раніше ніхто нічого подібного ще не ставив. Знамените шоу «Спали паркет» з'явилося через півтора року після єлізаровського. Його організатори відвідували концерти «Вікторії» у Німеччині й знімали всю їхню програму. Так ця ідея була «здерта». І все Вадим Альбертович ставиться до «Спали паркет» добре: «Це чудова робота. Її поставив професійний балетмейстер-хореограф. Я в захваті від того, що взагалі таке сталося. Прекрасно, що вони знайшли інвестора в особі Елтона Джона. Готовили це шоу в Австралії. Головними діючими особами в них виступила знаменита Австралійська пара латиністом Гілкенсон і Петра Робі, а також задіяні провідні танцювальні пари з різних країн».
Але повернемося до шоу від «Вікторії». Разом з німецькими продюсерами почалося напрацювання структури концертів на тему «Танець навколо світу». При цьому вирішили показати Англію (формейшн у стилі «Бітлз»), Америку («Нью-Йорк» і рок-н-рол), Бразилію, Кубу, Іспанію, Аргентину... Були задіяні всі ритми, які лежать в основі бальної хореографії. За тиждень до початку гастролей до Німеччині приїхала «Вікторія», провели репетиції, багато працювали. Всього було 50 танцюристів і 36 чоловік обслуговуючого персоналу. Німці покрили усі фінансові витрати, але й вони не залишилися в програші. В Німеччині відбулися 4 величезни тури, кожен по 20 з лишком концертів. Шоу збирало повні зали, більше ніж на 2000 місць. Тільки в «Фрідріх штадт палас» пройшли 5 концертів підряд, і люди стояли в чергах, щоб потрапити на виставу.
Концерти організували у двох відділеннях. Провідними солістами виступали Денис і Наталія Єлізарова (у латиноамериканських танцях), та Роман і Тетяна Ванішеви (у європейській програмі). Програма, на думку Вадима Альбертовича, виявилася вдалою, тому що глядач сприймав все із захопленням. На превеликий жаль, на цьому все закінчилося. Буквально за тиждень до завершення гастролей, німецькі продюсери розсварилися. Гастролі відмінили, хоча всі квитки були продані. Однак саме ця програма виявилася наріжним каменем у створенні на базі «Вікторії» Театру танцю.

Рецензія

Золотий перетин

У будь-якій сфері художньої діяльності є свої досягнення. Але головною перевагою творів мистецтва є їх неповторність, оригінальність і незвичайність. Усім цим якостям відповідає творчість Вадима Єлізарова. Нарешті, всі ми знаємо, хто такі Кармен, Квазімодо або Еліза Дуллітла. Проте їх втілення в елізаровском театрі має таїнство тієї неповторності, коли в незнайомому проглядається пізнаване.

Вадима Єлізарова і його театр я знаю рівно стільки років, скільки він існує. І якщо, як говорять, стиль - це людина, то стиль Єлізарова - це глибока внутрішня концентрація енергії за лаконічною зовнішністю виразності, при цьому і він сам, як особистість, режисер і хореограф, і всі його спектаклі гранично видовищні і яскраво емоційні. При безпосередньому спілкуванні з ним завжди створюється відчуття величезного творчого потенціалу, захованим за зовні непомітної і неметушливо манерою поведінки. Який парадокс - неексцентрічний і навіть аскетичний в прояві своїх почуттів, він створює спектаклі настільки напруженою експресії, такого бурхливого темпераменту, що просто диву даєшся - «як це відбувається?!» І при цьому, зазначте, усе чітко вивірене, враховане і гармонійне. Ось вже воістину - він алгеброю гармонію вивів.

Існують три близьких за характером творчої діяльності професії - диригент, режисер, хореограф. І якщо порівнювати Єлізарова з його колегами по різноманітному спектру мистецтв, то щодо диригента він, на мій погляд, ближче, скажімо, до Євгена Мравінського, чим до Володимира Співакова, а в області режисури він більш близький до Анатолія Ефроса й Олега Єфремова, чим до Всеволода Мейєрхольда або Юрія Любимова.

Зрозуміло, ці співвідношення досить умовні, але я хотів би, щоб читачі (і глядачі), незнайомі особисто з Вадимом Альбертович, ніби відчували якість його творчого темпераменту, що так яскраво розкривається в його спектаклях. На паркеті, як прийнято в них називати сценічну площадку, панують його величність танець, її величність музика й об'єднуючий духовний рух, що називається натхненням чудового маестро Вадима Альбертовича Єлізарова.

Заслужений діяч мистецтв України В. Ясногородський

УДК 792 (09)

ББК 85.32

Художнє видання

Решетило Володимир Михайлович

Театр танцю Вадима Єлізарова

Редактор Олександр Іваницький

Коректор Ірина Медина

Макет і комп'ютерна верстка Дизайн-студія «Коваль»

Т 29

Решетило В.М.

Театр танцю Вадима Єлізарова. - К.: АДЕФ-Україна, 2008. - 272 с.

ISBN 978-966-187-016-0

Книга розповідає про унікальний хореографічний театр, в основу якого покладено лексику бального танцю.

Висвітлені історію створення театру, творчі здобутки його засновника - народного артиста України, заслуженого працівника культури АРК Вадима Єлізарова, проілюстровано фрагменти найяскравіших хореографічних спектаклів.

Для широкого кола глядачів.

Решетило В.М., 2008

Видавничий дім «АДЕФ-Україна», 2008

Підписано для друку 10.10.2008.

Формат 60 * 90/8.

Папір крейдяний. Друк офсетний.

Розум. друк. стр. 34,0. Зам. № 417.

Виготовлено:

Видавничий дім «АДЕФ-Україна».

01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 32, оф. 40А

Тел.: (044) 284-08-60, факс: (044) 284-08-59

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 334 від 09.02.2001

 



Обновлен 06 авг 2012. Создан 15 дек 2010